Читати книгу - "Маг"

Пригадалося, колись у Гемпширі я, ще дитина, сидів на вербовій гілці, навислій над струмком, і спостерігав, як батько ловить форель. Він це робив дуже делікатно. Закидав вудку так, щоб штучна наживка — буцімто справжня муха — лягала на воду легесенько, як пух чортополоху. Було видно обдурену форель, що знімається з дна. Пам’ятаю мить, коли рибина повагом підпливає й зависає над приманкою. Ця мить триває цілу вічність, дарує захват, спиняє серцебиття. І враз — удар хвостом, батько блискавично підсікає, шпулька торохтить і стрекоче.

— Старий, воно виїденого яйця не варте. Справді.

— Ради бога. Кажи, в чому річ.

— Дурня сталася. — О, риба клюнула. — Якось я пішов прогулятися. Чи то у травні, чи то в червні, вже й не пригадаю. Школа мені вже в печінках сиділа. Рушив до Муци скупатися. Ото спускаюся, знаєш, між дерев. І раптом бачу двох дівчаток. Мало не голі. Я відразу пішов у розвідку. Прямим курсом підрулюю до них, кажу щось по-грецьки, а вони відказують по-нашому. Виявилося, англійки. Розкішні дівчатка. Двійнята.

— Господи Ісусе, оце так-так. Піду ще принесу джину.

Стоячи біля шинквасу й чекаючи, поки наллють, я дивився на своє відображення в дзеркалі. Ледь помітно підморгнув сам собі.

— Сигія, — підніс чарку Мітфорд. — Уяви собі, пішов я в атаку. І тили забезпечив. Вивідав, що вони за одні. Хрещениці старого шкарбуна, господаря вілли. Найвищий світ, навчались у Швейцарії. Цяці-лялі. Приїхали сюди на літо, стариган буде радий познайомитися зі мною. Отож чом би нам не піти туди на чашку чаю. Гаразд. Прийшли. Знайомлюся зі старим. П’ємо чай.

Як і торік, Мітфорд мав звичку поводити підборіддям, ніби комірець тисне. Це щоб показати свою світськість.

— А той, як там його, вмів говорити по-англійському?

— Супер. Усе життя валандався по Європі. Вершки суспільства і все таке. Одна з тих близнючок не дуже мені годилася. Не на мій смак. То я й зосередив вогонь на другу. Гаразд, стариган і не та близнючка після чаю кудись щезли, а Джун, так її звали, повела мене подивитися на маєтність.

— Гарно тобі вдалося.

— До лобового зіткнення у нас із Джун наразі не дійшло, але я відчув, що вона на все готова. Знаєш, як воно на острові. Повний магазин патронів, а нема в кого стріляти.

— Саме так.

Він пригладив волосся на потилиці.

— Ото ж бо. Я помарширував до школи. Ніжне прощання. Запросила мене повечеряти в суботу. Минув тиждень — я там, у повному параді. І при всьому потрібному обладунку. П’ємо. Дівчатка — пальчики оближеш. А тоді ота друга, не Джун… — значуще, щоб підсилити напругу, глянув на мене Мітфорд. — Одне слово, напосілася на мене.

— Ісусе Христе.

— Я її зразу розкусив, з першого погляду. Одна з тих задрипаних інтелектуалок. Вдають із себе чортзна-що, а після чарки-другої джину тратять голову. Отож бачу, смаленим пахне. Я ні в сих ні в тих. А та Жулі цапки стає проти мене. Спочатку я не зважав на те. Гадав, що просто зайвого хильнула. Може, в неї ще й місячні. І тут вона стала з мене кепкувати, причому геть по-дурному.

— Як саме?

— Ну… розумієш, передражнювала мене. Мій голос, мою мову. Дуже добре їй це вдавалося. А мені прикро до чортиків.

— Що ж вона говорила?

— Наговорила цілу купу гівна про пацифізм і атомну бомбу. Знаєш таких розумниць. А я з ними не лигаюся.

— Що ж на те решта людей за столом?

— Та вони й слова не писнули. Розгубилися по саме нікуди. Раптом Жулі стала викрикати розмаїті паскудства на мою адресу. Одне за одним. Як із ланцюга зірвалася. І почалася веремія. Джун кинулася до неї. Стариган вимахував руками, як підбита ворона крилами. Жулі вибігла. Сестра за нею. За столом залишилися тільки ми з цим дідом. Він мені торочить, що це сироти. Меле таке, що купи не тримається. Ніби виправдовує їх.

— Що ж це за паскудства вона викрикувала?

— Старий, я вже й не пригадаю. Їй наче скипидару під хвіст хлюпнули. — Мітфорд задумався. — Обізвала мене нациком.

— Нацистом?!

— Ми посперечалися про Мослі[275].

— Ти ж, мабуть, не…

— Звичайно, ні, старий. Ради бога. — Реготнувши, Мітфорд зиркнув на мене. — Але подивімося тверезо. Не завжди Мослі верзе дурниці. Якби так мене хто спитав, то скажу, що з нашої країни зробили бордель. — Він смикнув підборіддям. — Придалося б трохи більше дисципліни. Національна гордість…

— Може, й так, але Мослі…

— Старий, зрозумій мене правильно. Проти кого ж, хай йому біс, я воював на війні? Ось так воно… А візьми-но Іспанію. Подивися, скільки зробив для неї Франко.

— Наскільки знаю, він набудував у Барселоні бозна-скільки в’язниць, оце й уся робота.

— А ти сам бував в Іспанії?

— Правду кажучи, ні.

— То поїдь туди й подивися. Тоді поясню тобі, що Франко зробив, а чого не зробив.

Подумки я полічив