Читати книгу - "Лялька"

— Тому, що десь собі або розсадить голову, якщо опам’ятається, або удасться до якоїсь нової утопії… хоч би й до винаходу того міфічного Гейста, який теж, напевне, патентований божевільний.

— А ви ніколи не ганяли за утопіями?

— Ганяв, але робив це через те, що одурів у вашій атмосфері. Проте я вчасно опам’ятався і саме тому можу ставити якнайточніші діагнози таких хвороб… Ану, шановний пане, скидайте халат, побачимо наслідки вечора, проведеного в веселому товаристві…

Він оглянув Жецького, сказав негайно лягати в ліжко і надалі не робити з своєї квартири корчми.

— Ви також зразок романтика, тільки мали менше можливостей робити дурниці, — закінчив доктор.

Він пішов, залишивши Жецького в дуже похмурому настрої. «Твої балачки зашкодили мені більше, ніж пиво», — подумав Жецький, а за хвилину стиха додав:

— Міг би все-таки Стах хоч слово написати… бо хто його знає, які думки лізуть в голову.

Прикутий до ліжка, пан Ігнац страшенно нудьгував.

Щоб якось збути час, він, невідомо котрий уже раз, перечитував історію консульства й імперії або думав про Вокульського.

Але ні те, ні друге не заспокоювало його, а тільки ятрило душу… Історія нагадувала йому про дії одного з найславетніших тріумфаторів, з династією якого Жецький зв’язував віру в майбутнє людства, а династія тим часом загинула від списів дикунів. Думки про Вокульського приводили його до висновку, що любий друг, такий незвичайний чоловік, все-таки прямував до якогось морального банкрутства.

— Він стільки хотів зробити, стільки міг зробити і нічого не зробив!.. — з глибоким сумом повторював пан Ігнац. — Хоч би написав, де він і які в нього наміри… Хоч би дав знати, що живий!..

Від певного часу пана Жецького переслідували невиразні, але лиховісні передчуття. Він пригадав свій сон після концерту Россі, коли йому привиділось, ніби Вокульський скочив за панною Ізабеллою з вежі на ратуші. То пригадувались слова Стаха, які нічого доброго не обіцяли: «Я б хотів загинути сам і знищити всякий слід свого існування».

Доктор Шуман, який відвідував його щоденно, зовсім не додавав йому бадьорості і навіть набрид незмінною фразою:

— Справді, треба бути або форменим банкрутом або божевільним, щоб, залишивши стільки грошей у Варшаві, не дати ніякого розпорядження і навіть не повідомити, де він перебуває!

Жецький заперечував йому, але в душі визнавав, що Шуман каже правду.

Одного дня доктор вбіг до Жецького в незвичайний час, годині о десятій ранку, і, кинувши капелюха на стіл, закричав:

— А що, хіба я не казав, що він божевільний!..

— Що сталося?.. — запитав пан Ігнац, догадавшись, про кого мовиться.

— Сталося те, що він уже тиждень тому виїхав з Москви… вгадайте куди?

— В Париж?..

— Та ні!.. Виїхав в Одесу, а відтіля має вирушити в Індію, з Індії — в Китай і Японію, а потім через Тихий океан в Америку… Я розумію подорож навколо світу, навіть сам її радив би, але щоб не написати ні слова, ні півслова, в той час, коли в Варшаві у нього, як-не-як, залишилось кілька щирих друзів і тисяч з двісті грошей, це вже, їй-богу, явна ознака великого психозу…

— Відкіля ж це вам відомо? — спитав Жецький.

— З найпевнішого джерела — від Шлангбаума, якому дуже важливо було довідатись про плани Вокульського. Адже він повинен на початку жовтня сплатити йому сто двадцять тисяч карбованців. Ну, а якби наш дорогий Стась пальнув собі в голову, або втопився, або вмер від жовтої пропасниці… Ви розумієте? Тоді можна б привласнити весь капітал або принаймні користуватись ним ще з півроку без процентів… Ви ж, мабуть, уже зрозуміли, що воно за один, цей Шлангбаум? Він навіть мене… мене хотів обшахрувати!

Доктор бігав по кімнаті й так вимахував руками, немов у нього самого починався психоз. Раптом він спинився перед Жецьким, подивився йому в очі і схопив за руку.

— Що? Що? Що? Пульс вище ста?.. У вас була сьогодні гарячка?

— Поки що ні.

— Як-то ні? Я ж бачу.

— Це байдуже, — відповів Жецький. — Але невже Стах здатний зробити щось подібне?

— Наш колишній Стах, незважаючи на свій романтизм, можливо, й нездатний, але пан Вокульський, закоханий в ясновельможну панну Ленцьку, може зробити все. Ну, як бачите, він і робить, що може…

Від того візиту доктора пан Ігнац сам почав визнавати, що з ним діється щось недобре. «Цікаво було б, — думав він, — аби я оце дав дуба. А що ж?.. Траплялось таке з людьми, кращими за мене… Наполеон І… Наполеон III… Малий Люлю… Стах… Ну, що там Стах?.. Він поки що їде в Індію…»

Жецький задумався, встав з ліжка, ретельно одягнувся й пішов у магазин, чим дуже здивував Шлангбаума, котрий знав, що йому заборонено вставати з ліжка.

Зате на другий день йому стало гірше. Він одлежав добу, потім знову зайшов години на дві в магазин.

— Він, мабуть, думає, що магазин — це трупарня, — сказав один з євреїв-продавців Зембі, а той з властивою йому щирістю визнав цей дотеп за дуже вдалий.

В половині вересня пана Жецького відвідав Охоцький, що приїхав у Варшаву на кілька днів з Заславка.

Побачивши його, пан Ігнац повеселішав.

— Що вас до мене загнало? — спитав він, палко обнімаючи винахідника, якого всі любили.

— Що ж би інакше, як не клопіт! — відповів Охоцький. — Ви знаєте, що вмер Ленцький?..

— Тобто батько тієї… тієї?.. — здивувався пан Ігнац.

— Тієї, тієї… І, мабуть, через неї…

— Во ім’я отця й сина… — перехрестився Жецький. — Скількох же ще людей вона має занапастити?.. Бо, наскільки мені відомо, та й для вас це, мабуть, не таємниця, якщо з Стахом трапилась біда, то тільки через неї.

Охоцький кивнув головою.

— Ви можете мені сказати, що сталося з Ленцьким? — поцікавився пан Ігнац.

— Це ніякий не секрет, — відповів Охоцький. — На початку літа посватався до панни Ленцької маршалок…

— Отой… отой?.. Та він же міг би бути моїм батьком! — не втерпів Жецький.

— Може, саме через те панна Ленцька й погодилась, принаймні не відмовила йому. Отож старий забрав усяке манаття, що залишилось у нього після двох жінок, і приїхав на село до графині… до тітки панни Ізабелли, у якої вона гостювала з батьком…

— Здурів чоловік.

— Траплялося таке і з розумнішими за нього, — розказував далі Охоцький. — Тим часом, не зважаючи на те, що маршалок уже був нібито женихом, панна Ізабелла їздила собі в товаристві одного інженера до руїн заславського замку. Вона казала, що це розганяє її нудьгу…

— А що ж маршалок?

— Маршалок, звичайно, мовчав, але дами умовляли панну, що так робити не