Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Вони спустилися до їдальні. На порозі кухні стояв Свенсон. Його обличчя витягнулося, він часто закліпав, роздивляючись Тео.

— Якого біса ти витріщився на мене, Свенсоне? — пробурчав Яблонський.— Це я!

Старий полегшено видихнув, навіть не зніяковівши.

— Я приготував обід,— прорипів він.— Можливо, панове голодні, я накрию на стіл...

Тео пройшов повз нього на кухню і загримів посудом. Джекі та дворецький зупинилися на вході, спостерігаючи, як Тео поглинає кашу великою ложкою просто з каструлі.

— Агнеса б, звісно, такого не сказала, але якщо ти не залишиш мені каші, я з’їм тебе,— похмуро посміхнулася Джекі.

Тео обернувся, щоб відповісти, але в коридорі раптом почулися чиїсь кроки. На кухню забіг Матей. Його щоки були червоні з холоду, шкіра навколо шраму побіліла.

— Яблонський, тебе шукає Давид. Є новини про Оздеміра.

Тео різко вдихнув, ніби його вдарили, кинув ложку й вилетів з кухні.

— Я хотів, щоб ти дізнався про це першим.

Заскреготіло. Тео обернувся. Давид сидів у візку з масивними колесами і великим важелем, одна його нога лежала на підставці й була накрита ковдрою, друга, зігнута в коліні, впиралася в педаль. За ним стояла огрядна рудокоса дівчина в хустці з червоним хрестом. Давид натиснув на педаль і під’їхав до вікна, мініатюрний котел пихнув парою. Самохідна коляса для немічних коштувала до біса грошей. Вочевидь, вигнанці поцупили її з якогось будинку в Аристократичному районі.

— Де він? — хрипко спитав Тео.

Сестра-жалібниця нахилилася до Давида, щоб поправити ковдру, він кинув на неї сердитий погляд і смикнув тканину сам. Дівчина відхилилася, її щоки спалахнули. Вона озирнулася на Тео, ніби шукаючи підтримки, але той навіть не повів бровою. Дівчина відступила від вигнанця і схрестила руки на грудях.

— Він у підвалі Ратуші,— мовив Давид.— Вночі ми перевеземо його до штабу.

— Як же він вижив, хай йому чорт,— засичав Тео.— Лейла ж казала... Kurwa mać!

— Він трохи пом’ятий, але цілком собі живий,— презирливо вигнув губи Давид.— Наш патруль затримав його і двох охоронців біля в’язниці.

Тео важко видихнув. Це ніколи не скінчиться. Клятий Оздемір здавався йому безсмертним. Тео відчував, як усередині розростається важке, огидне відчуття. Лейла. Перед очима промайнуло її біле, ніби витесане з мармуру, обличчя й чорні, жахливо чорні очі — такою вона стала, почувши його ім’я, перш ніж прострелила полоненому коліна. Оздемір доводив її до сказу. Вона божеволіла, думаючи про нього. І можна лише здогадуватися, що вона утне, якщо дізнається, що він поруч.

— Хто про це знає?

— Ти, я, Матей і двоє хлопців, які його привезли.

— А Лейла?

Давидове обличчя сполотніло.

— Ні. Вона під охороною і не виходить з кімнати. Я б не дозволив їй дізнатися.

Бо вона збожеволіє.

Вигнанець глянув на нього, і Тео прочитав у його погляді те, що думав сам. Давид знає її найкраще. І знає, що Лейла знищить кожного, хто стане між нею і її ворогом. Цього разу вона не дозволить собі схибити.

— Нехай це якнайдовше лишається таємницею.

Матей посміхнувся.

— Яблонський, гадаєш, це так легко приховати? У нас у руках людина... істота, що мордувала ціле місто, а потім, не вагаючись, перетворила його на чорне згарище! До речі, його гільйотина ще досі на Ярмарковій площі! Й от ми нарешті зможемо використати її за призначенням. Ми перемогли!

Тео кинувся до нього, схопив за барки і притис до стіни.

— Ми лише пережили ніч, ідіоте. Одну ніч. І нам не можна втрачати пильність. Якщо я кажу, що про нього ніхто не повинен дізнатися, то так і має бути!

— Матею, він має рацію,— Давид під’їхав до них.— Я просив хлопців мовчати, а тепер прошу й тебе. Ми не страчуватимемо полонених без суду.

Матей гидливо зіщулився.

— О, як шляхетно з твого боку, Давиде. Спочатку та погань угробила тринадцять наших хлопців і зробила тебе калікою, але досі не відплатила за це, а тепер у нас у підвалі вбивця і військовий злочинець, але стратити його ми не можемо!

Тео загарчав і міцно стиснув його комір.

— Час зараз військовий, Матею. Тож накази командира — закон, а від себе додам: роззявиш патякало — я вирву твого паскудного язика і згодую собакам.

Вигнанець витріщив очі, кучерявий чуб упав йому на чоло. Щось у його очах насторожило Тео, але він розтиснув пальці, й Матей, не відводячи від нього погляду, відчинив двері й вислизнув у коридор.

— Відпочинь, Тео,— задумливо мовив Давид.— Її охороняють четверо. Запевняю тебе, вона не дізнається. А тоді поміркуємо, що робити.

Тео кивнув. Він не мав ніякого бажання сперечатися з Давидом. Але був упевнений: вигнанець не готовий до того, що потрібно зробити.

Тео спустився до підвалу. Поруч з однією з кімнат стояло двоє леобуржців, з невеликого віконця на дверях струменіло жовтувате світло. В кімнаті горіла лампа.

Оздемір був там. За три поверхи від Лейли.

Тео витягнув револьвер, відкинув барабан. Долоні стали крижані й липкі. Він перевірив набої, клацнув барабаном і стиснув руків’я. Тіло тремтіло від напруження.

Якщо Лейла дізнається, що Оздемір тут після всього, що їй довелося пережити, то остаточно сказиться. Вона перетвориться на кровожерливу, божевільну, небезпечну істоту і не заспокоїться, доки не розірве свого запеклого ворога на кавалки. Тео вже бачив у Лейлиних очах це пекельне полум’я. Він бачив її вишкір, сповнений нелюдської ненависті, й це викликало в нього майже забобонний трепіт. Дороги назад не буде. Вона вб’є Оздеміра й сама стане ним. А він утратить її назавжди.

Вони не повинні зустрітися.

Тео сів на сходинку, обхопив руків’я револьвера і вперся в руки чолом. За своє життя він устиг відправити на той світ десятки людей, але всі вони були його ворогами, загарбниками, злочинцями. Він убивав, щоб не вбили його. Тео бачив їхні злочини в приціл, бачив їхню зброю, спрямовану в його бік, він лише відповідав смертю на смерть. Але зараз... Оздемір контужений вибухом і зв’язаний; він — звичайний полонений цієї війни, нехай і злочинець, на чиєму сумлінні нелюдські злочини. І Тео може запевняти себе, що чинить правильно, але частина його завжди знатиме, що він убив беззахисну жертву. Що він убив по-справжньому.

Тео спустився до камери.

— Пане Теодоре? — здивовано вигукнув Андрес.— Що ви тут...

Дідько! Тео зціпив зуби. Чому його охороняє саме Андрес?

— Оздемір