Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу"

Долина, в яку вони спустилися, була в самому серці гір. Сніжні вершини, одна з яких здавалася рожево-червоною у відблисках сонця, яке щойно сховалося за обрій, височіли над ними.

– Мені хочеться їсти, – сказав Діґорі.

– Що ж, попасімося, – запропонував Крилатий, скубнувши великий пучок трави. Потім підняв голову, яка досі жувала, а травинки визирали обабіч його рота, як вуса, і сказав: – Пригощайтеся обоє. Не соромтеся. Трави тут вистачить на всіх.

– Але ми не вміємо їсти траву, – сказав Діґорі.

– Справді? – здивувався Крилатий, говорячи з повним ротом. – Тоді я не знаю, що вам робити. А трава надзвичайно смачна.

Поллі й Діґорі подивились одне на одного збентежено й перелякано.

– Я думав, хтось подбає про нашу вечерю, – сказав Діґорі.

– Я певен, Аслан подбав би, якби ви його попросили, – припустив Крилатий.

– Хіба він про це не знав, навіть якщо ми його не попросили? – мовила Поллі.

– Звичайно, знав, – озвався Кінь (досі з повним ротом). – Але мені здається, він любить, щоб його попросили.

– Але що нам тепер робити? – запитав Діґорі.

– Боюсь, я не знаю, – відповів Крилатий. – Якщо ви не скуштуєте траву. Вона може сподобатися вам більше, ніж ви думаєте.

– О, не будь дурним, – сказала Поллі, тупнувши ногою. – Звичайно ж, люди не можуть їсти траву, як і ви, коні, не можете їсти баранячу відбивну.

– Будь ласка, не згадуй про відбивну та все інше, – сказав Діґорі. – Це тільки загострює голод.

Діґорі запропонував, щоб Поллі навідалася додому за допомогою кільця й принесла звідти чогось поїсти; він не міг податися туди сам, бо пообіцяв Асланові, що поїде виконати його завдання, а якби він знову з’явився вдома, то могло б статися все, що перешкодило б йому повернутися.

Але Поллі сказала, що не покине його, а Діґорі відповів, що це дуже порядно з її боку.

– Ти знаєш, – сказала Поллі. – Я ще маю кілька ірисок у кишені. Це буде краще, аніж ніщо.

– Набагато краще, – погодився Діґорі. – Але будь обережна, коли засовуватимеш руку до кишені, щоб не доторкнутися до кільця.

Це була важка й делікатна робота, але зрештою вони змогли виконати її. Маленький паперовий пакетик був розчавлений і липучий, коли вони дістали його, тому було зручніше обірвати папір з ірисок, аніж витягти їх із пакета. Декотрі з дорослих (ви знаєте, якими гидливими вони бувають, коли йдеться про такі речі) радше б залишилися без вечері, аніж погодилися з’їсти такі іриски. Їх було дев’ять. У Діґорі виникла блискуча думка з’їсти по чотири іриски й посадити дев’яту, бо він сказав: «Якщо сталевий брус із ліхтарного стовпа перетворився на невеличке дерево з ліхтарем, то чому ця іриска не може перетворитися на іриску-дерево?» Тож вони видовбали невеличку ямку в дерні й закопали в ньому іриску. Потім з’їли інші іриски, намагаючись жувати їх якнайдовше. То була вбога вечеря, навіть із тим папером, який вони не могли не з’їсти теж, адже він був солодкий, вимащений ірисками.

Крилатий, завершивши власну шикарну вечерю, ліг спочивати. Діти підійшли й сіли по обидва його боки, притискаючись до його теплого тіла, а коли він розгорнув над кожним по крилу, вони відчули себе цілком затишно. Коли світлі молоді зорі нового світу зійшли над ними, вони стали розмовляти про все: як Діґорі сподівався роздобути ліки для своєї матері і як натомість його послали з цим завданням. І вони повторювали одне одному всі знаки, за якими вони впізнають місце, що його шукають, – синє озеро й пагорб, на якому росте сад. Розмова затихала, бо вони почали провалюватися в сон, коли раптом Поллі ґвалтовно прокинулася, сіла й промовила:

– Тихіше!

Кожен став дослухатися, наскільки міг.

– Можливо, це був тільки вітер у деревах, – припустив Діґорі.

– Я не такий у цьому впевнений, – сказав Крилатий. – А проте… стривайте! Ось знову той звук. Присягаюся Асланом, це щось серйозне.

Кінь підхопився на ноги з великим шумом і великою тривогою. Діти вже також були на ногах. Крилатий бігав туди-сюди, з форканням та іржанням. Діти ходили навшпиньках довкола, зазираючи за кожен кущ і дерево. Їм здавалося, вони щось бачать, і була мить, коли Поллі не сумнівалася, що побачила високу темну постать, яка швидко ковзнула геть у західному напрямку. Але вони не знайшли нічого, і зрештою Крилатий ліг, а діти знову затишно примостилися під його крильми. Вони відразу заснули. Крилатий ще не спав, водив вухами в темряві й іноді посмикувався, ніби на шкіру сідала муха. Але зрештою він також заснув.

Розділ 13

Несподівана зустріч

– Прокинься, Діґорі, прокинься, Крилатий, – пролунав голос Поллі. – Ми маємо ірискове дерево. І ранок сьогодні просто чудовий.

Світло вранішнього сонця соталося крізь ліс, трава була сірою від роси, а павутина блищала, як срібло. Біля них стояло дерево з темним гіллям, заввишки як яблуня. Листя на ньому було білувате, схоже на папір або на листя тієї рослини, яку називають лунарією, і росли коричневі плоди, схожі на фініки.

– Ура! – крикнув Діґорі. – Але я хочу спершу скупатися.

Він побіг через квітучий гай, а може, через два, на берег річки. Чи вам доводилося коли-небудь купатися в гірській річці, що збігає мілкими водоспадами по червоних і жовтих каменях, осяяних сонцем? Там так само добре, як у морі: а в деякому розумінні набагато краще. Звичайно, йому довелося вдягтися, не висохши, але втіха була того варта. Коли він повернувся, Поллі побігла вниз і теж скупалася. Вона сказала, що купалася протягом усього свого життя, але ми знаємо, що вона не вміла добре плавати, проте, мабуть, ліпше не ставити надто багато запитань. Крилатий також відвідав річку, але він лише постояв на бистрині, нахилившись, щоб напитися, а потім струснув гривою й кілька разів заіржав.

Поллі й Діґорі заходилися зривати плоди з ірискового дерева. Вони були надзвичайно смачні; щоправда, мали смак не зовсім такий, як в іриски, – м’якший і соковитіший, – але він нагадував про іриску. Крилатий теж чудово поснідав; покуштував один з ірисових плодів, і він сподобався йому, але сказав, що найсмачніша для нього трава о цій ранковій порі. Потім із певними труднощами діти залізли йому на спину й друга подорож почалася.

Вона була навіть приємнішою, ніж учора, почасти тому, що кожен почувався надзвичайно свіжим, а почасти тому,