Читати книгу - "Домбі і син"

— Тільки перед тим я вам ось що скажу, місіс Браун, — мовив Роб, — більше мене ні про що не питайте. Більше я відповідати не буду; бо не маю що. Коли вони там мали зустрітися, хто то придумав, щоб вони їхали нарізно, — все це я знаю не краще за вас. І взагалі, я більше нічого не знаю. Ви б мені повірили, коли б я розказав, як знайшов цю назву. Розказати, місіс Браун?

— Так, Робе.

— Ну, то, місіс Браун, було це… тільки щоб ви більше нічого не питали, пам’ятаєте? — сказав Роб, звертаючи на неї очі, що тепер з кожною хвилиною ставали все сонливіші, все тупіші.

— Анічогісінько, — пообіцяла місіс Браун.

— Ну, то було це так. Коли відома вам особа залишала леді на мене, то сунула їй у руку папірець, де було написано, куди їхати, — щоб леді, мовляв, не забула. Вона не боялась забути, бо щойно він обернувся, порвала той папірець, і, коли я піднімав підніжку карети, один клаптик випав — решту, певне, вона викинула у вікно, бо більше нічого не було, хоч я й шукав потім. Там було тільки одне слово написано, отаке — як вам так уже дуже кортить знати. Але пам’ятайте! Ви заприсяглися, місіс Браун!

Місіс Браун сказала, що пам’ятає. Роб не мав більше що сказати і заходився повільно та старанно писати крейдою на столі.

— Д, — вголос прочитала стара, коли він накреслив першу літеру.

— Ви замовкнете чи ні, місіс Браун? — скрикнув Роб, прикривши літеру долонею й нетерпляче обернувшись до неї. — Нічого це вголос читати. Тихо будьте!

— Тоді пиши більші літери, Робе, — попросила вона, повторюючи свій таємний сигнал, — бо я погано бачу, навіть друковане.

Бурмочучи щось до себе, Роб з неохотою вернувся до своєї роботи і шкрябав далі. Коли він нахилив голову, чоловік, задля якого він, сам того не відаючи, отак трудився, вийшов з-за дверей і, затримавшись не далі як за крок позад нього, уважно стежив за непевними рухами його руки. В той же час Аліса, з протилежного боку, вдивлялася в рисовані літери й вимовляла їх самими вустами. По кожній літері очі її і містера Домбі, стрічалися, немов обоє шукали підтвердження одне в одного; і в такий спосіб обоє прочитали по буквах: Д-І-Ж-О-Н.

— Ось! — сказав Точильник і, наслинивши долоню, мерщій витер написане, а що цього йому видалося мало, то взявся шурувати стіл рукавом, поки від крейди навіть сліду не лишилося. — Тепер, сподіваюсь, ви вдоволені, місіс Браун?

На підтвердження цього стара пустила його руку й поляскала його по спині, і Точильник, знеможений допитом, катуваннями і спиртним, згорнув руки на столі, поклав на них голову й заснув.

Лише тоді, коли він добре розіспався, розкотисто хропучи, стара повернулася до дверей, за якими ховався містер Домбі, показуючи, куди він має вийти, а сама чатувала над Робом, готова затулити йому очі чи притиснути головою до столу, якщо б він підняв її, коли інший гість скрадався через кімнату. Та хоч зіркі її очі пильно стежили за сплячим, не менше пильнували вони й того, що не спав, і коли він, торкнувшись її руки, попри всю обережність, брязнув золотом, вони заблищали жадібно, наче в крука.

Доччині ж очі похмуро провели його до дверей і бачили все: як він пополотнів, як поспішав, не в силі забаритись бодай на коротку хвилину, і як горів бажанням діяти, рушати в дорогу. Коли двері за ним зачинилися, вона обернулася до матері. Стара підкульгала до неї, розтулила долоню і, знов у ревнивій жадобі стиснувши її в кулак, прошептала:

— Що він зробить, Аліс?

— Щось лихе.

— Уб’є?

— Він ошалів, бо вражено його пиху, і здатний і на це, а більшого ніхто не скаже — ні ми, ні він сам.

Очі її блищали сильніш, як у матері, і вогонь, що палав у них, був зловісніший, але обличчя й навіть губи були як біль білі.

Вони сиділи мовчки: мати була зайнята своїми грішми, дочка — своїми думками, лиш очі обох горіли у сутіні ледь освітленої кімнати. Роб і далі хропів уві сні. Рухалася тільки всіма забута папуга. Торсала своїм карлючкуватим дзьобом прутики клітки, дерлася під самий верх, лазила там, наче муха, догори ногами, і знову опускалася вниз головою, кусала, трясла, розгойдувала кожну прутинку, немов знала, що пан її в небезпеці, і рвалася на волю, щоб полетіти остерегти його.

ЩЕ ВІДОМОСТІ

Було ще двоє людей, кревних родичів зрадника — брат і сестра, яких він відрікся і на яких провина його впала чи не важчим тягарем, ніж на того, кого він скривдив так тяжко. Влізливий, надокучливий світ зробив містеру Домбі ту послугу, що наддав йому снаги для погоні і помсти. Світ розбурхав його гнів, вжалив його гординю, втілив у новий образ провідну ідею його життя, і потреба вдовольнити свій гнів стала для нього метою, на якій зосередились усі його думки і помисли. Вся впертість й непримиренність його твердої, непробивної вдачі, вся його похмура замкнутість, перебільшене відчуття власної значущості і ревниве почуття протесту при найменшій недооцінці цієї значущості — все те скерувалося в одному напрямку, як потічки у єдине річище, і несло його за собою. Найбільш поривчастий, найбільш запальний представник роду людського і то виявився б поступливішим супротивником у поєдинку, аніж понурий містер Домбі, доведений до такого стану. Дикого звіра і то легше було б завернути чи вмовити, ніж оцього солідного джентльмена в його крохмаленій, без зморщечки, краватці.

Але вже сама гарячковість його наміру була для нього своєрідним замінником дії. Доки він не знав, де ховається зрадник, намір цей відволікав його думки від власного нещастя й розважав іншими планами. Брат же і сестра його облудного улюбленця не мали такої втіхи; все в їхнім житті — минулім і сучаснім