Читати книгу - "Консуело"

— А чим же ти заприсягнешся мені? — запитав Порпора з ніжною усмішкою, в якій все-таки проглядала ще недовіра.

— Сивим волоссям священної голови Порпори! — відповіла Консуело, обіймаючи й благоговійно цілуючи вчителя в чоло.

Бесіду їхню було перервано появою графа Ґодіца, про яку доповів величезний гайдук. Лакей, просячи для свого пана дозволу засвідчити повагу маестро Порпорі та його вихованці, дивився на Консуело з такою увагою, подивом і замішанням, що навіть здивував її. Однак їй не вдалося пригадати, де вона бачила це добродушне, трохи дивне обличчя. Граф був прийнятий і виклав своє прохання в найбільш вишуканих виразах. Він їде до свого маєтку Росвальд у Моравії й, прагнучи зробити приємне своїй дружині маркграфині, готує до її приїзду сюрприз у вигляді чудового свята. Через це він пропонує Консуело проспівати три вечори підряд у Росвальді й просить також, аби Порпора погодився супроводжувати її та допоміг йому в улаштуванні концертів, спектаклів і серенад, якими він збирається пригощати маркграфиню.

Маестро послався на щойно підписаний контракт і зобов'язання бути в призначений день у Берліні. Граф побажав глянути на контракт, а позаяк він завжди прекрасно ставився до Порпори, то старий охоче зробив йому цю маленьку приємність і втаємничив в усі подробиці, дозволивши Ґодіцу обговорювати умови контракту, грати роль знавця, давати поради. Після цього граф почав наполягати на своєму проханні, запевняючи, що часу є більше, ніж треба, щоб, виконавши його, потрапити в строк до Берліна.

— Ви можете закінчити свої приготування за три дні, — заявив він, — і вирушити до Берліна через Моравію.

Щоправда, це було не зовсім по дорозі, але, замість того щоб повільно рухатися через Чехію, крашу мало впорядковану й розорену недавньою війною, маестро зі своєю ученицею могли дуже швидко і зручно доїхати до Росвальда в екіпажі, який граф віддавав у їхнє розпорядження, обіцяючи подбати й про підставних коней, причому брав на себе всі дорожні турботи й витрати. Граф запропонував їм у такий же спосіб перевезти їх із Росвальда до Пардубіц, якби вони побажали спуститися по Ельбі до Дрездена, або до Хрудіма — якби вони вирішили їхати через Прагу. Усе, що він пропонував, дійсно скорочувало час їхньої подорожі, а досить кругленька сума, яку він до цього додав, давала їм можливість іншу частину шляху здійснювати в кращих умовах. І Порпора погодився, незважаючи на злегка незадоволену міну Консуело, яка хотіла відхилити пропозицію. Угода відбулась, і від'їзд було призначено на останній день тижня.

Коли Ґодіц, шанобливо поцілувавши руку Консуело, залишив їх удвох, вона почала дорікати маестро за те, що він так швидко дозволив себе вмовити. Хоча їй нічого було побоюватися зухвалих витівок графа, вона продовжувала ставитися до нього неприязно й вирушала до його маєтку без усякого задоволення. Їй не хотілося розповідати Порпорі про пригоду в Пассау, але вона нагадала йому його власні глузування з музичної творчості графа.

— Хіба ви не бачите, — сказала вона, — що я буду приречена виконувати його музичні твори, а вам доведеться із серйозним виглядом диригувати кантатами й, мабуть, навіть цілими операми його виробництва? Так-то ви змушуєте мене тримати обітницю вірності культу прекрасного!

— Годі вже тобі! — сміючись, відповів Порпора. — Я зовсім не буду робити це так серйозно, як ти думаєш; навпаки, я передчуваю задоволення гарненько потішитись, і так, що патрицій-маестро зовсім нічого не запідозрить. Проробляти такі речі серйозним чином перед поважною публікою воістину було б блюзнірством і ганьбою, але побавитися дозволено; і артист був би дуже нещасливий, якби, заробляючи собі на хліб, не мав права посміятися нишком над тими, хто дає йому заробіток. До того ж ти побачиш там свою чарівну принцесу Кульмбахську, яка й справді чарівна. Вона разом із нами посміється над музикою свого вітчима, хоча їй зовсім не до сміху.

Довелося скоритися, почати укладатися, робити необхідні покупки, прощальні візити. Гайдн був у розпачі. Але в цей час несподіване щастя, велика артистична радість звалилася на нього й почасти винагородила або, вірніше, змусила його відволіктися від прикрості майбутньої розлуки. Виконуючи свою серенаду під вікном чудового міма Бернадоне[297], знаменитого арлекіна театру біля Каринтійської брами[298], він здивував цього милого й розумного актора, здобувши разом з тим його симпатію. Йосифа запросили до будинку й почали запитувати ім'я автора щойно виконаного прекрасного, оригінального тріо. Довідавшись, що це він, подивувалися його юності й таланту й одразу вручили йому лібрето балету «Кульгавий біс»[299]. Гайдн негайно заходився писати до нього музику, що коштувала йому стількох зусиль, що, будучи вже вісімдесятилітнім старцем, він не міг згадати про неї без сміху. Консуело намагалася розвіяти його смуток, раз у раз заговорюючи з ним про «Бурю», що, на настійну вимогу Бернадоне, мала викликати в слухачів жах, а Беппо, який зроду не бачив моря, ніяк не міг собі його уявити. Консуело описувала йому бурхливе Адріатичне море, наспівувала жалібні стогони хвиль і сміялася разом з ним над ефектами наслідувальної гармонії, для посилення якої в театрі розгойдують руками блакитні полотна, натягнуті від однієї куліси до іншої.

— Слухай, — сказав на розраду Порпора своєму учневі, — працюй ти хоч сто років із кращими інструментами у світі, прекрасно знаючи шум моря й вітру, тобі все-таки не передати божественної гармонії природи. Музика не в змозі цього зробити. Композитор наївно помиляється, передаючи звукові фокуси й ефекти. Музика вище цього, її галузь — душевні хвилювання. Мета музики — збуджувати ці хвилювання й надихатися ними. Уяви собі переживання людини, що перебуває у полоні шторму. Уяви собі видовище страшне, величне, потужне, що загрожує небезпекою! Уяви, що ти, музикант, тобто людський голос, людський стогін, жива тремтлива душа, мечешся, підхоплений цим нещастям, цим сум'яттям, розгубленістю, цими жахами… Передай у звуках свої смертельні муки, — і слухачі, хай там вони які, переживатимуть їх разом з тобою. Їм буде здаватися, що вони бачать море, чують скрип корабля, крики матросів, розпачливий лемент пасажирів… Що сказав би ти про поета, який, бажаючи зобразити битву, повідомив би тобі у віршованій формі, що гармата робить «бум-бум», а барабан «там-там»? Це була б наслідувальна гармонія, більш близька до того, що відбувається, ніж зображення величних картин природи, але це не була б поезія. Навіть живопис, це найбільш описове з усіх мистецтв, не