Читати книгу - "Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест"

– Ось і чудово, раз смієшся – значить все нормально. Дівчата, зараз – ноги в руки і вперед. Робите як я скажу.

Потихеньку, крок за кроком, поки вони не змогли рухатися більш-менш стерпно і швидко, Макс довів їх до дверей надвір і сховав під сходами, які вели вгору. Йти й справді довелося не далеко – дорога проходила через кімнату, де знайшлися всі речі Каті, Настіна сумка і куртка, телефони обох, потім нагору два поверхи, а там і вихід. Настя знайшла собі ще й штани з нового комплекту спецодягу. Що не кажи, але футболка все ж таки їй була закоротка, хоча так, звісно, цікавіше, але не вданому випадку.

Біля дверей Максим зупинився. – “Чекайте мене тут, я швидко”, – і рвонув назад. Не можна, не в його правилах було залишати ворога за спиною ще й без покарання. Багато часу це не зайняло. Повернувшись до дверей штовхнув. Замкнено... «Ах ти ж... йолоп. Не здогадався ключі взяти з собою... Була ж зв’язка в худорлявого. Ніж! Пробуємо...» Танто за два заходи розрізав металеву стулку без напруги, легше ніж банку консервів... Макс відчував тільки легку вібрацію. Шматок дверей разом із замком і ручкою просто випав назовні і він вийшов надвір. Озирнувшись і не помітивши нічого тривожного, пройшов до позашляховика і завів його. Ці ключі він узяти не забув. Теж у худорлявого були. Виліз, відчинив задні двері й махнув дівчатам. Ті, як курчата, одна за одною позаскакували всередину і сховалися за сидіннями. Добре, що кузов був здоровенний. Далі була справа техніки – виїхавши за ворота – наглухо тонований танк ніхто не зупиняв, він через сусідню вулицю проїхав ближче до місця, де стояла його машина. Знову озирнувся, пересадив дівчат до неї, а сам проїхав ще далі, де й кинув ворожу залізяку. Протерши кермо, там, де він його торкався, і ручку дверей, затер усі можливі свої відбитки, а дівчата і так були в поліетиленових рукавичках, тут він не турбувався. Хотів зіпсувати машину, вже дуже прикольно його ножик різав усе підряд, промайнула дитяча думка – а що буде, якщо його застромити просто в блок циліндрів, але передумав, по-перше, рвонути може, або обшпарити мастилом чи охолоджувальною рідиною. Та й навряд чи цей віз у них останній, а розколупавши його він залишить свої сліди і натяк на те, що в нього є якась зброя. Ну їх, нехай гадають, хто її викрав. Загадка так собі, але все ж таки.

Через п’ять хвилин вони вже під’їжджали до будинку Каті. Знову залишивши машину трохи віддалік, заспокоївши дівчат і наказавши носа не висовувати надвір, Макс пішов туди сам, начепивши на себе куртку служби доставки та таку саму кепі, якого дідька вони були в тій машині, він не знав, але ось зараз стали в пригоді. Уніформа забиває людям свідомість. Багато хто згадає доставщика з магазину, але навряд чи згадає, яким він був. Ще за двадцять хвилин вивів з дому Марію з набитими валізами і сумкою в руках і посадив у салон до інших. Сам він теж виніс дві об’ємистих сумки. А ще за дві години вони, захопивши ще й професора, всі разом їхали дорогою до його лісу. Макс сподівався, що вийшло все досить обережно і їх ніхто не бачив разом, тож зв’язати його, всіх інших та цю машину не зможуть. Принаймні якийсь час. Але навіть якщо він прорахувався, то куди він поїхав навряд чи хто визначить.

Семен Андрійович був у нестямі. Ідіоти... які ж ідіоти. Усе коту під хвіст – яке ще мирне зближення може бути, після такого? Поки вони шукали способи, підходи до цього можливого чаклуна, цей придурок Віталік, Синочка, мать би його так, вкрав дівку. Схоже татусь таки виказав йому за минуле, але той почув тільки те, що хотів – що та сама дівка, що йому в по тикві настукала вазою, жива й неушкоджена, і загорівся. Як же – нова стара лялька повернулася. Він і тоді-но її не спробував... Як і що там у них сталося, подробиць тепер не дізнатися – Жорик здох, а у Віталіка не запитаєш. Дах з’їхав геть. Татусь у нестямі. Верещить, вимагає знайти йому чаклуна, щоб синочку вилікував. Тупак... найімовірніше, чаклун його і того... поправив. У зворотний бік. А хто ще так це міг зробити?? І відпихатися від усього цього ніяк – картина маслом: пекельний цех, туші на гаках, усе в крові... на обробному столі прив’язаний цей маніяк Жорик, живцем порізаний пилкою на слайси... а поруч божевільний Віталічка, пускає бульбашки з носа і пальчиком тицяє в кнопочку, запускаючи рухомий стіл знову й знову... і посміхається... Сука... просто абзац якийсь... І приховати нічого не можна… Хто ж це, цікаво, постарався-но, викликав ментів туди? Коли потрібно – нікого немає, а коли не потрібно – група спостереження служби охорони МВС приїхала оперативно, за викликом, і виявила все це неподобство. Природно – доповіли і понеслося. Хтось добренький ще й журналюг туди направив. Що тут тепер приховаєш? Знав хтось, що там відбувається, нехай хоча б приблизно, але знав. Тепер усьому капець – набіжить ментів видимо-невидимо, прокурорських... Високому начальству зовсім не посміхається, щоб таке коїлося в їхніх містах. Розробки в клініці доведеться прикрити, хоча б на час. Мінімум на рік. Товару ж нема, а як його шукати в такій обстановці? Клініка, звісно, працюватиме, тут усе шито-крито, а ось перспектива... А які були перспективи... Ну що ж... варіант м’яко і по-доброму відпадає... через придурка цього... залишається тільки примушувати.

Макс завіз гостей одразу просто в селище. Було вже темно, коли вони приїхали, але староста і Тарх незбагненним чином опинилися тут як тут. За хвилину прибігла і Рея – була поруч, провідувала новонароджену. Побачила машину у вікно і прибігла. Усі троє здивовано роздивлялися людей, які приїхали з Максимом.

– Реє, жінкам потрібна допомога, одяг, щось заспокійливе, можливо... Організуй, будь ласка. Ми поки пройдемо в кімнату, поговоримо. Якщо все добре – хто може приєднуйтесь до нас.