Читати книгу - "Джерело"

Друкарські верстати працювали; людське серцебиття накопичувалося і передавалося. Інших звуків не долинало, і Тухі подумав, що нерозумно сидіти отак, якщо Вайненд пішов, але не варто дивитися в його бік, якщо він залишився стояти у дверях.

Але за мить він таки зиркнув. Вайненд досі там стояв. Світло вихоплювало з темряви дві білих плями: довгі пальці, що підтримували лікоть, і високе чоло. Саме чоло і хотів побачити Тухі; ні, над бровами не з'явилися косі зморшки. Замість очей були два білих овали, ледь помітних на затіненому обличчі. Овали були звернені до Тухі. Але це обличчя не мало жодного виразу, не мало жодного натяку на емоції.

Після паузи Тухі сказав:

— Справді, містере Вайненд, не бачу жодних причин, чому ми з вами не можемо порозумітися.

Вайненд не відповів.

Тухі взяв аркуш паперу і вставив його в друкарську машинку. Він дивився на клавіші, стискаючи підборіддя двома пальцями, у звичній позі, готуючись почати писати. Клавіші поблискували в світлі лампи, кружальця яскравого нікелю в темній кімнаті.

Друкарські верстати зупинилися.

Тухі рефлекторно сіпнувся, ще не розуміючи, що саме змусило його до цього: він був газетярем і знав, що цей звук не може зупинитись отак.

Вайненд поглянув на годинник:

— Дев'ята година. Ви залишилися без роботи, містере Тухі. «Знамена» вже не існує.

Тухі збагнув, що його рука впала на клавіші друкарської машинки: він почув металевий кашель літерних важелів, що дзенькнули, вдаряючись один об один, і побачив, як пересунулася каретка.

Він нічого не сказав, але подумав, що все написано в нього на обличчі, позаяк почув відповідь Вайненда:

— Так, ви працювали тут протягом тринадцяти років… Так, я викупив усі акції два тижні тому, зокрема частку Мітчелла Лейтона… — Його голос лунав байдужо. — Ні, хлопці з відділу міських новин нічого не знали. Знали тільки в типографії…

Тухі відвернувся. Він узяв скріпку, поклав на долоню, потім перевернув її, скріпка впала, а він із лагідним здивуванням спостерігав незмінний закон земного тяжіння, що не дозволив скріпці залишитися на перевернутій униз долоні.

Він підвівся і стоячи дивився на Вайненда, відділеного від нього сірою смугою килима.

Вайненд ворухнув головою, ледь схиливши її до плеча. Його обличчя було таке, ніби вже не було потреби в бар'єрах: без жодних ознак гніву, стулені вуста склалися в подобу болісної, майже сором'язливої усмішки. Він сказав:

— Це кінець «Знамена»… Я подумав, що доречно було зустріти його разом із вами.

Чимало газет запропонували роботу Еллсворту Монктону Тухі. Він обрав «Кур'єр», видання з усталеною репутацією і непевною редакційною політикою.

Увечері свого першого робочого дня на новому місці Еллсворт Тухі сидів на краю столу в кабінеті заступника головного редактора і розпитував про містера Талбота, власника «Кур'єра», якого бачив лише кілька разів.

— Що за людина містер Талбот? — запитував Еллсворт Тухі. — Якому Богові молиться? Без чого не може жити?

У радіорубці в іншому кінці коридору хтось крутив ручку передавача. «Час, — прогримів урочистий голос, — рухатися вперед!»

Рорк працював за кульманом у своєму кабінеті. Місто за скляними стінами здавалося виглянсуваним, вимитим першими жовтневими холодами.

Задзеленчав телефон. Він нетерплячим рухом відірвав олівець від паперу; коли працював, його ні з ким не мали з'єднувати. Підійшов до столу і взяв слухавку.

— Містере Рорк! — сказала його секретарка, і напружені нотки в її голосі перепрошували за порушення наказу. — Містер Ґейл Вайненд хоче довідатися, чи буде вам зручно прийти до нього на роботу завтра о четвертій годині?

Вона почула потріскування тиші у своїй слухавці, що тривало чимало секунд.

— Він досі на зв'язку? — запитав Рорк. Вона знала, що його голос змінився не через поганий зв'язок.

— Ні, містере Рорк. Телефонує секретарка містера Вайненда.

— Так. Так. Скажіть їй: «Так».

Він повернувся до кульмана і подивився на ескіз; уперше в житті він був змушений зізнатися собі у дезертирстві: він знав, що сьогодні вже не зможе працювати. Тягар надії та полегшення був заважким.

Підійшовши до дверей будинку колишньої редакції «Знамена», він побачив, що табличка з логотипом газети зникла. Її місце було порожнє. Над дверима залишився лише вилинялий чотирикутник. Він знав, що в будівлі тепер лише редакція «Кларіону», а решта поверхів пустували. «Кларіон», третьорозрядна вечірня газетка, тепер була єдиним виданням концерну Вайненда у Нью-Йорку.

Він попрямував до ліфта і зрадів, що виявився єдиним пасажиром: відчув раптове, сильне власницьке почуття до цієї маленької металевої клітки; вона належала йому, він знову її знайшов і повернув собі. Інтенсивність полегшення, що він відчув, дорівнювала інтенсивності подоланого болю; болю, який не можна було порівняти ні з чим іншим у його житті.

Але ввійшовши до Вайнендового кабінету, він зрозумів, що мусить миритися з цим болем і нести його надалі, бо тут не було для нього ані ліків, ані надії. Вайненд підвівся і подивився йому в очі. Обличчя Вайненда не було обличчям незнайомця: обличчя незнайомця — це нерозвідані таємниці, що їх можна відкрити, якщо є бажання; це ж було знайоме обличчя, яке закрилося і ніколи більше не відкриється. На цьому обличчі не було болю самозречення, лише тавро наступного етапу, коли зрікаються навіть самого болю. Це було далеке та спокійне обличчя, сповнене гідності, але не гідності живої людини, а гідності скульптури на середньовічній гробниці, свідчення минулої величі та заборони навіть торкатися до її залишків.

— Містере Рорк, ця розмова необхідна, але дуже важка для мене. Будь ласка, візьміть це до уваги.

Рорк зрозумів, що останній чин милосердя, на який він спроможний, це забути про минулу близькість між ними. Він знав, що зруйнує вщент те, що залишилося від чоловіка перед ним одним, мовивши саме лише слово: «Ґейл».

Рорк відповів:

— Авжеж, містере Вайненд.

Вайненд узяв чотири аркуші машинопису і простягнув їх через стіл:

— Будь ласка, прочитайте це і, якщо ви згодні, підпишіть.

— Що це?

— Ваш контракт на будівництво хмарочоса Вайненда.

Рорк поклав папери на стіл. Він не міг тримати їх, не міг на них дивитися.

— Будь ласка, містере Рорк, вислухайте мене уважно. Це потрібно пояснити і зрозуміти. Я хотів би негайно розпочати будівництво цього хмарочоса. Я хочу, щоб він став найвищою будівлею в місті. Будь ласка, не сперечайтеся зі мною про те, чи це своєчасно і чи економічно обґрунтовано. Я хочу його збудувати. Він буде вжитковим — і це все, що вам потрібно знати. Там розміститься редакція «Кларіону» і всі підрозділи