Читати книгу - "Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест"

Зранку Макс знову поїхав у місто. На розвідку. Треба ж було зрозуміти, що відбувається там тепер. Єдиним джерелом інформації для нього був капітан, ось до нього і доведеться йти. Якимось дивом знову вдалося проскочити в лікарню непоміченим, але довелось досить довго протупцювати біля неї, з різних кутів роздивляючись усе і вся на предмет стеження. І машин, і людей було багато, всі вони приїжджали й виїжджали, заходили й виходили, деякі по кілька разів, що саме по собі ще ні про що не свідчило – професіонали мали б крутити карусель із кількох непримітних машин або людей, або те й інше разом... Машина могла висадити спостерігачів подалі й проїхати повз, зупинившись поза увагою, у готовності повернутися за першим сигналом. Та хіба мало що придумає чийсь зацікавлений розум. Він усе ж сподівався, що штат Служби безпеки “Фарми” не настільки великий, щоб утримувати кілька груп зовнішнього спостереження просто так, про всяк випадок. Ще й змішаних. Та й імовірність того, що лікарню контролюватимуть, доволі низька. Зв’язок між ними можуть і знайти, якщо почнуть перевіряти всіх його знайомих, хоча б на предмет різкого одужання. Приходив у РВВС – із ким мав справу? із Мироновим. А чи не підтримують вони стосунки далі?..., але, на загальну думку, Миронов при смерті, ніхто не знає, що смерть відступила, тож начебто і робити тут Максиму нічого. А раз нічого – то і сильно контролювати лікарню не треба. Але розслаблятися не можна – краще передбачити, ніж недобачити, тому він ретельно відстежував усіх, хто крутився біля лікарні, дивився, хто де і навіщо стоїть, чи є сенс у його знаходженні саме тут. Вибравши момент, рвонув на вхід. Ранковий обхід уже завершився, куди знову поділася медсестра з посту було абсолютно не зрозуміло. Миронова він знайшов у палаті, Ольги цього разу не було. Про всяк випадок знову показав жестами, що говорити або шуміти не потрібно. Андрій же знову ввімкнув приймач.

– Вітаю. Гарний вигляд маєш. Знову потрібна допомога – новини потрібні. Щодо подій за вчора. Думаю я, що ти вже щось знаєш...

– І тобі добрий день... Твоїми молитвами, – Андрій похитав головою. – Новини... та тут усе місто – суцільна новина. Навіть у лікарні всі тільки про це й говорять. Приходили хлопці з відділу, розповідали. У конторах стоїть великий кіпіш – приїхали опера цілою групою, слідчий і троє прокурорських із ними навіщось – усі зайняті розслідуванням убивства. У вбивстві ж звинувачують ні багато ні мало, а сина директора ТОВ “Фарма”, Рискіна Віталія Віталійовича. Група затримання, яка приїхала за викликом на склад магазину, блювала довго. Такого жаху давно не бачили. Але крім моторошного розчленування, ще знайшли речі щонайменше восьми зниклих за ці два роки дівчат різного віку. Скажу більше – вже є адвокати і вони стверджують, що хлопчик ні в чому не винен – він дозволив своєму знайомому користуватися кімнатою в приміщенні складу, а той його підло обдурив і підставив. І мало того – хотів і його вбити, та сам потрапив у свою ж пастку і загинув страшною смертю. Ось такі справи.

– Нічого собі... ні в чому не винен... Зрозуміло, крайнім зроблять цього придурка Жорика.

– Ну так... у такому напрямку рухається слідство. І все це від учорашнього дня. Але звичайні люди задоволені – нехай і жахливо, але цих гадів покарано. Один здох, порізаний на шматочки, а в другого дах злетів настільки надійно, що наукові світила розводять руками.

– До речі... а що сказали з приводу поліпшення твого стану? – я так розумію, раз хлопці приходили, то вже весь РВВС знає?, отже, варто очікувати, що мене і біля тебе почнуть ловити, – Макс задумався. Схоже, що він встиг якраз у той момент, коли великі шишки ухвалюють рішення, а виконавці ці рішення ще не встигли втілити в життя.

– Думаю, поки ще ні. Коли вони приходили, я трохи зобразив смертельно хворого, це не особливо складно було зробити – досвід уже є, – Миронов усміхнувся. – Ще ніхто нічого не знає. Та й приходили хлопці нормальні, не балакучі. Олька викидає всі зайві таблетки, вона взагалі на тебе молитися готова, а лікарям пофіг – вони чекають, коли я ласти склею. Пропонували якісь експериментальні пігулки, але не від моєї болячки, а взагалі хрін знає від чого. Я так зрозумів – раз я вже однією ногою там, то можна й поекспериментувати... А взагалі... Максиме... я не знаю, як можу тобі віддячити... Мені нічим заплатити, не нажив я золота і квартир, – Миронов знову криво посміхнувся. – Я Ользі пропозицію зробив... Як зрозумів, наскільки близько вона ходить... ця тітка з косою... так і запропонував. Життя таке коротке, треба жити його повною мірою.

– А вона?

– Що вона? а... Ольга... сказала “Так”. Тепер я найщасливіший. Нове життя в мене, розумієш?

– Розумію... що ж тут не зрозумілого... Живіть, радійте. А платити нічого не треба. За все вже сплачено.

– Як сплачено? Ким? – Миронов не на жарт стривожився. – Ольга заплатила? Так у неї і грошей-но немає... все вбухала в моє лікування... Позичила? Кредит узяла... Максиме, будь ласка, віддай їй гроші, я буду сам потихеньку віддавати... я позичу... зрозумій – я не можу жити коштом коханої жінки... Вона ж просто медсестра, зарплата маленька, живе в гуртожитку, як і я...

– Та заспокойся ти... – Максу імпонував цей чесний, сміливий і зараз такий щасливий чоловік, – не треба нічого платити. Просто не треба і все. Я не за гроші це робив. Не можна брати гроші за позбавлення від смерті. Воно, звісно, треба і жити на щось, але мені багато не треба і в мене все є. Тож вилазь звідси і бігом у РАГС. Не тягни. Зроби дівчину щасливою. Усе, дякую тобі за інфу... піду я тоді. – Приголомшений і вибитий зі своєї колії Миронов дивився за ним здивованими очима.