Читати книгу - "Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд"

туман заповнив усю долину того ранку, коли ховали цих таких різних чоловіків — Евеліна, що постійно гризся зі світом і з самим собою, та наділеного щасливою незворушністю Альфонсо. Якраз коли похоронна процесія рушила до цвинтаря Кютьяу, крізь туманну поволоку над річкою Маутах і вздовж берега війнув легкий бриз. Декілька темних постатей, група тополь, просвіт над водою, масив Кадер Ідриса на іншому березі — такими були елементи прощальної сцени, на які, хоч як дивно, я знову натрапив на одному з акварельних шкіців Тернера, які той часто робив нашвидкуруч, замальовуючи те, що трапилося йому на очі, або зразу на місці, або за якийсь час, звертаючись до картин у пам’яті. Ця майже нематеріальна картина, що має назву Funeral at Lausanne[53] і датована 1841 роком — тобто тоді, коли Тернер навряд чи ще міг подорожувати й дедалі більше переймався думками про власну смерть, тож, мабуть, саме тому, щойно в пам’яті зринала якась картина, подібна до цієї похоронної процесії в Лозанні, він намагався кількома мазками пензля швиденько відтворити цю візію, поки та ще не встигла розтанути.

Але акварель Тернера особливо вабила мене не лише тим, сказав Аустерліц, що Лозаннська сцена мала схожість зі сценою в Кютьяу, а й тим, що викликала в мене спогад про останню прогулянку з Джеральдом на початку літа 1966 року, коли ми блукали виноградниками над містечком Морж, що на березі Женевського озера. Займаючись у подальшому альбомами шкіців Тернера та його біографією, я натрапив на цілком незначний факт, який, проте, страшенно мене зворушив, а саме що Тернер, мандруючи 1798 року Уельсом, відвідав також гирло річки Маутах, і що тоді він був того самого віку, що і я під час похорону в Кютьяу. Тепер, коли я це розповідаю, сказав Аустерліц, мені здається, що то було ніби вчора, коли я стояв серед гостей жалобної церемонії у південній вітальні Андромеда-Лодж, так ніби я досі чую тихе шепотіння та голос Адели, яка говорить, що не знає, як їй тепер жити зовсім самій у такому великому будинку. Джеральд, який тоді вже вчився в останньому класі й сам приїхав з Освестрі на похорон, розповів, що атмосфера в Стовер-Ґрендж анітрохи не покращилася, а саму цю школу він назвав огидною чорнильною плямою, яка назавжди спотворює душі її вихованців. Тільки те, що після вступу до льотної школи кадетського корпусу він раз на тиждень може полетіти геть від тієї біди на своєму Chipmunk, тільки це єдине дає йому змогу зберегти ясну голову. Що вище здіймаєшся над землею, сказав він, то краще, ось чому він вирішив вивчати астрономію. Близько четвертої я провів Джеральда на вокзал Бармута. Коли я повернувся назад, сказав Аустерліц, у повітрі висіла мряка, а краплі дощу, здавалося, не досягали землі, тоді мені назустріч із саду вийшла Адела, закутана в зелено-коричневу вовняну пелерину, на тонесеньких ворсинках якої зависли мільйони дрібних дощових краплинок, що утворювали довкола неї своєрідне сріблясте сяйво. Правою рукою вона обхопила великий букет жовтогарячих хризантем, і коли ми, крокуючи поруч одне одного, мовчки перейшли через двір і зупинилися на порозі, вона піднесла вільну руку і м’яко відгорнула мені пасмо волосся з чола, так ніби знала, що в цьому мимовільному жесті криється її дар залишати про себе згадку. Так, я й досі пам’ятаю Аделу, сказав Аустерліц, для мене вона назавжди залишилася такою гарною, якою була тоді. Нерідко після довгого літнього дня ми грали разом у бадмінтон у бальній залі Андромеда-Лодж, яка з часів війни стояла порожньою, а тим часом Джеральд годував на ніч своїх голубів. Удар за ударом летів оперений воланчик туди й сюди. Траєкторія, якою він проносився, щоразу незбагненним чином розвертаючись у протилежний бік, мала вигляд білої смуги, що пронизувала вечірні сутінки, і я міг побожитися, що Адела зависала над паркетом у повітрі на якусь мить довше, ніж то дозволяло земне тяжіння. Після бадмінтону ми ще трохи стояли в залі й дивилися разом на картини, що виникали на стіні навпроти високого шпичастого вікна завдяки останнім променям сонця, які пробивалися крізь гойдливі гілки глоду. Ці бліді візерунки, що постійно змінювалися на освітленій поверхні, мали в собі щось швидкоплинне, скороминуще, що, так би мовити, ніколи не встигало тривати довше, ніж саму мить свого творення, і все-таки тут, у цьому щораз інакшому переплетенні сонця й тіні можна було побачити гірські ландшафти з глетчерами й льодовиковими полями, плоскогір’я, степи, пустелі, заквітчані луги, морські острови, коралові рифи, архіпелаги й атоли, похилені від бурі дерева, тремтливу траву й дим, розвіяний вітром. А одного разу, я ще добре пам’ятаю, сказав Аустерліц, як ми разом дивилися на світ, що повільно зникав у сутінках, і тут Адела нахилилася до мене й запитала: бачиш вершечки пальм, а ще караван, що йде ось там через дюни? — Коли Аустерліц повторив це незабутнє для нього запитання Адели, ми вже були на зворотному шляху з Гринвіча до міста. Таксі повільно просувалося запрудженими транспортом вечірніми вулицями. Пішов дощ, на асфальті виблискувало світло фар, відбиваючись від срібних крапель, що, як перлини, вкривали шибки автомобіля. Добрячу годину витратили ми, щоби проїхати шлях не більше ніж три милі — Ґрик-роуд, Евелін-стрит, Ловер-роуд, Джемейка-роуд — і аж до Тауер-бридж. Аустерліц сидів, відкинувшись на сидінні й обхопивши обома руками свій рюкзак, і мовчки дивився поперед себе. Можливо, він навіть заплющив очі, подумав я, але не наважився зиркнути на нього збоку. Лише на вокзалі Ліверпуль-стрит, де в ресторані McDonald’s ми гаяли час, чекаючи на відправлення мого поїзда, після одного побіжного зауваження про надто яскраве освітлення, що виключає будь-який натяк на тінь, — тут, сказав він, увічнено секунду жаху під час спалаху блискавки, так що вже немає ні дня, ні ночі — Аустерліц знову продовжив свою оповідь. Після похорону я більше ніколи не бачив Аделу, і то з власної провини, підкреслив він, оскільки за весь час мого перебування в Парижі я жодного разу не їздив до Англії, а коли, провадив він далі, я став до роботи на своїй лондонській посаді й відвідав у Кембриджі Джеральда, який тим часом закінчив навчання і взявся за дослідницьку діяльність, то на той час садибу Андромеда-Лодж було вже продано, а Адела разом із ентомологом на ім’я Віллебі виїхала до Північної Кароліни. Джеральд, який тоді орендував котедж у крихітному містечку Кві неподалік від Кембриджського