Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

Я от думаю, ви хоч розумієте, шо я хочу вам пояснити? Видите, шо він не так у труси їй залізти хтів, як у голову? Я собі думаю, шо найбільше на неї подіяло то, як я стояла з тою сокиркою сраною, того він найбільше тим і користав. Як ввидів, шо більше не може тим витягнути з неї жалість, то зачав тим її страшити. Він постійно їй товкмачив, шо я її з дому прожену, як взнаю, шо вони виробляють.

Шо вони виробляють! Падоньку!

Вона сказала, шо не хоче того робити, а він сказав, шо то є зле, але вже пізно спинятися. Він їй сказав, шо вона його вже так піддражнила, шо в нього чуть клема не злітає, і сказав, шо через такі дражнилки і трафляються чи не всі зґвалтування, і добрі жінки (то він, відай, про таких против­них сучар зі сокирами, як я) то всьо знають. Джо їй забивав баки, шо він буде сидіти тихо, доки вона буде тихо…

— Але, — сказав він їй, — мусиш зрозуміти, мацьонька, шо як випливе хоч троха, то випливе всьо.

Вона не знала, шо він має на увазі «всьо» і не тямила, як то, шо вона принесла йому холодного чаю чи розказала про нове щеня Лорі Ленґіл, навело його на то, шо він може залізти їй межи ноги й мацати, де схоче, але вона була певна, шо шось вона таки зробила, шо він зачав так зле вестися, і від того вона стидалася. Ото й було найгірше, я думаю, — не страх, а встид.

Вона сказала, шо одного разу намірилася розказати всю ту історію пані Шітс, соціальній вчительці. Навіть договорилася зустрітися, але настрашилася, як чекала за дверима, коли в тої розмова з якоюсь другою дівочкою затягнулася. То було десь за місяць до того, шойно як відкрилася школа.

— Я почала думати, як то буде виглядати, — сказала вона мені, як ми сиділи на лавці коло кормового трапа. Ми вже наполовину минули протоку й виділи Східний ріг, шо весь світився від пообіднього сонця. Селена нарешті виплакалася і вспокоїлася. Подеколи вона голосно мокро схлипувала, і моя хусточка була вже зовсім промочена, але здебільше вона себе взяла під контроль, і я страшно нею гордилася. Але руку мою вона ні разу не пустила. Весь час, поки говорила, тримала її мертвою хваткою. На другий день у мене там синяки полишалися. — Я подумала, як то буде, сидіти там і казати: «Пані Шітс, мій тато хоче зі мною зробити, ну, то, самі знаєте». А вона ж така туподоходяща — і ше й стара, — шо, певно, сказала би: «Ні, Селено, не знаю. Ти про що?» Але вона би сказала «Ти про ШЧО?», як вона все говорить, як хоче свій гонор показати. І я би мала розказати їй, як мій тато хоче мене виграти, а вона би не повірила, бо там, звідки вона родом, люди такого не роблять.

— Я думаю, таке по всім світу роблять, — сказала я їй. — Сумно, але то так є. І думаю, соціальна вчителька мала би про то знати, хіба вона зовсім на всю голову дурна. Пані Шітс дурна на всю голову, Селено?

— Та нє, — каже Селена, — я так не думаю, мамо, але…

— Донечко, а чи шо, думала, шо ти перша дівочка, яку таке потрафило? — питаю я, а вона знов відповіла так, шо я не чула, бо так вона тихо говорила. Мусіла попросити, шоби повторила.

— Я не знала, перша я чи нє, — каже вона і обнімає мене. І я її обняла. — Просто, — нарешті каже вона далі, — як я там сиділа, то подумала, шо не зможу то сказати. Може, якби я могла зразу і всьо вивалити, то так, але я мусіла сидіти там і в голові то всьо прокручувати, думати, може, тато правду казав і ти подумаєш, шо я погана…

— Я би так ніколи не подумала, — кажу я і знов її обіймаю.

Вона мені так всміхнулася, аж на серці тепло стало.

— Тепер я то знаю, — сказала вона, — але тоді не мала певності. І поки я там сиділа, дивилася через скло, як пані Шітс закінчує з тою дівчинкою, шо була переді мною, я собі надумала добру причину не заходити.

— Та’? — спиталася я в неї. — Яку?

— Ну, — каже вона, — то ж не шкільне діло.

Мені то здалося смішним, і я зачала кікотати. Скоро вже й Селена зі мною кікоталась, і ми вже так не могли дати з тим собі ради, так заходилися, шо під кінець уже сиділи на тій лавці й трималися за руки та й вмирали, як ті гагари в шлюбний час. Такі ми гучні були, шо хлоп, який їсти всяке і дзиґари внизу продає, висунув голову на пару секунд перевірити, чи всьо нормально.

Поки верталися, вона ше дві штуки сказала — одну язиком, другу очима. Вголос вона сказала, шо думала спакувати манатки і втікти. То їй здавалося хоч якимсь виходом. Але тікати тобі нічим не поможе, якшо тебе сильно скривдили, — куда би не тікала, голову й серце свої не лишиш же. А в очах у неї я ввиділа, шо помисел про самозгубу в неї точно десь та проскакував.

І ото я думала про то — про то, як в очах своєї донечки ввиділа думку про самозгубу, — і відразу виділа лице Джо ше чіткіше, тим оком усередині себе. Я виділа, як він, певно, виглядав, як діймав і діймав її, як норовив їй під спідницю залізти, аж доки вона не мусіла носити самі джинси, шоби вберегтися, як не діставав того, шо хтів (або всього того, шо хтів), через саму лиш удачу, яка була їй на користь, а йому нє, а не через то, шо мало пробував. Я думала, шо могло би бути, якби Джо-молодший пару разів не перестав бавитися з Віллі Бремголом і не приходив додому скоріше або якби я нарешті не розкрила очі, шоб добре на неї подивитися. Найбільше я думала про то, як він її довів. Він то зробив так, як злостивий хлоп гарапником чи свіжою різкою підганяє коня і ні разу не спиняється, ні з любови, ні з жалю, доки худоба не впаде трупом йому під ноги… а він лиш-но стоїть над нею з різкою в руці й думає, якого чорта таке приключилося. От до чого довело мене то бажання помацати його чоло, перевірити, чи воно таке гладеньке, як я собі думала. От шо з того всього вийшло. Очі в мене були повністю розкриті, і я ввиділа, шо жила з нелюблячим безмилосердним чоловіком, який собі думав, шо всьо, до чого він може дотягнутися рукою й вхопити, — то його, навіть своя ж донька.

Десь до того я додумалася, як тут мені перший раз прийшло в голову, шо його треба порішити. Тогди я ше того не вирішила, — та де, падоньку, — але брехати