Читати книгу - "Грішна"

Вона натиснула на кнопку пульта. Двері гаража відчинилися, і Мора здавлено засміялася, побачивши синю «Тойоту» біля лівої стіни.

Віктор просто поставив своє авто в гараж.

Мора завела своє до «Тойоти» і трохи посиділа, поки двері гаража зачинялися за її спиною. Вона гостро відчувала, як пришвидшується її пульс, як по крові наркотиком розливається очікування. Від розпачу до радості лише за десять секунд. Довелося нагадати собі, що між ними ніщо не змінилося. Що між ними ніщо не могло змінитися.

Вона вийшла з автомобіля, глибоко вдихнула і ввійшла в будинок.

— Вікторе?

Відповіді не було.

Мора зазирнула до вітальні, тоді пройшла на кухню. Чашки з-під кави були вимиті й прибрані, всі докази його перебування тут стерті. Вона перевірила спальні, свій кабінет — жодного сліду Віктора.

Лише повернувшись до вітальні, вона помітила скраю однієї з канап його ступню в яскравій білій шкарпетці. Підійшла й дивилася, як він спить: рука звісилася до підлоги, обличчя спокійне й мирне. Це був не той Віктор, якого вона пам’ятала, не той чоловік, чиї вулканічні пристрасті від початку привабили її, а тоді відштовхнули.

З їхнього шлюбу вона пам’ятала суперечки, глибокі рани, яких може завдати лише кохана людина. Розлучення спотворило її спогади про нього, зробило його темнішим, злішим. Вона плекала ці спогади, живилася ними так довго, що зараз, побачивши його таким беззахисним, відчула бентежне впізнавання.

«Я раніше дивилася, як ти спиш. Я раніше тебе кохала».

Мора взяла ковдру з шафи, вкрила його. Хотіла торкнутися його волосся, тоді зупинилася з простягнутою рукою.

Він розплющив очі й дивився на неї.

— Ти не спиш, — сказала вона.

— Я не збирався спати. Котра година?

— Пів на третю.

Віктор застогнав.

— Я збирався поїхати…

— Можеш лишитися. Там страшенно сніжить.

— Я поставив своє авто в гараж, сподіваюся, ти не проти. Приїхала техніка прибирати сніг…

— Його забрали б, якби ти його не перегнав. Усе гаразд. — Вона всміхнулася, м’яко промовила: — Спи далі.

Вони подивилися один на одного. Спіймана на півдорозі між бажанням і сумнівом, вона мовчала, добре знаючи, які наслідки може мати неправильний вибір. Вони обидва думали про одне й те саме: її спальня трохи далі коридором. Кілька кроків, обійми, і вона знову повернеться туди, звідки так прагнула втекти.

Мора підвелася. Це далося їй важко, наче вона виборсувалася з хитких пісків.

— Побачимося зранку.

«Це розчарування промайнуло в нього в очах?» — спитала вона себе. І не могла не відчути укол щастя від того, що це було цілком імовірно.

Уже в ліжку вона ніяк не могла заснути, усвідомлюючи, що вони під одним дахом. Під її дахом, на її території. У Сан-Франциско вони жили в будинку, який він купив ще до їхнього одруження, і вона ніколи не вважала його своїм. Сьогодні все змінилося, і саме вона контролювала ситуацію. Їй обирати, що буде далі.

І ця можливість вибору катувала її.

Лише різко прокинувшись, Мора усвідомила, що спала. У вікно вже лилося денне світло. Вона трохи полежала, думаючи над тим, що ж її розбудило. Питаючи себе, що вона може йому сказати. А тоді почула гуркіт дверей гаража й гарчання двигуна автомобіля, що виїздив з нього.

Вона вибралася з ліжка й визирнула у вікно, саме вчасно, щоб побачити, як авто Віктора зникає за рогом.

8

Джейн Ріццолі прокинулася на світанку. Вулиця під вікнами її квартири була ще зовсім тиха: ранковий рух ще не почався на повну. Вона витріщилась у сутінки, думаючи: «Ну ж бо, треба це зробити. Не можна постійно ховати голову в пісок».

Увімкнула лампу й сіла на краю ліжка, живіт стискали судоми. Хоча в кімнаті було прохолодно, вона спітніла, футболка прилипла до мокрих пахв.

Час подивитися правді у вічі.

Вона босоніж пройшла до ванної кімнати. Пакунок лежав на вмивальнику, де вона поклала його звечора, щоб не забути зранку. Наче про це можна забути. Джейн розкрила пакунок, розірвала фольгу й дістала тест. Учора вона кілька разів перечитала інструкцію, мало не напам’ять вивчила. Однак зараз знову перечитала. Щоби ще трохи потягнути час.

Нарешті вона сіла на унітаз. Тримаючи паличку тесту між стегнами, помочилася на кінчик, просочила його ранковою сечею.

«Зачекайте дві хвилини» — так було написано в інструкції.

Джейн поклала тест на умивальник і пішла до кухні. Налила собі склянку помаранчевого соку. Рука, яка стискала зброю й робила влучні постріли один за одним, тепер трусилася, підносячи склянку до вуст. Вона дивилася на годинник, на те, як смикається, роблячи оберт, секундна стрілка. Відчувала, як пришвидшується пульс, доки спливали дві хвилини. Вона ніколи не була боягузкою, не ховалася від зустрічі з ворогом, але це був зовсім інший страх, дуже особистий і гнітючий. Страх прийняти неправильне рішення й страждати від цього все життя.

«Чорт забирай, Джейн. Покінчи з цим».

Раптово розлютившись на себе саму, з огидою до власного боягузтва, вона поставила сік і пішла до ванної. Не зупинилась у дверях, щоб опанувати себе, — одразу рушила до вмивальника і взяла тест.

Їй не потрібно було перечитувати інструкції, щоб зрозуміти, що значить пурпурова лінія поперек віконця тесту.

Джейн не пам’ятала, як повернулася в спальню, просто опинилася на ліжку з тестом на коліні. Їй ніколи не подобався пурпуровий колір, надто вже дівчачий і яскравий. Тепер від самого погляду на нього до горла підкочувалася нудота. Вона думала, що буде готова до результатів, та виявилася зовсім не готова. Ноги заніміли від сидіння в одній позі, але вона була неспроможна поворухнутися. Навіть мозок вимкнувся, розмиваючи думки шоком і нерішучістю. Вона ніяк не могла збагнути, що робити далі. І перший імпульс, що спав на думку, був дитячий і повністю ірраціональний.

«Хочу до мами».

Вона була незалежною тридцятичотирирічною жінкою, вона вибивала двері й переслідувала вбивць. Вона сама вбила людину. І от раптом так зголодніла за материними обіймами.

Задзвенів телефон.

Джейн спантеличено подивилася на нього, наче не розуміючи, що це таке. На четвертий дзвінок зняла слухавку.

— Привіт, ти ще вдома? — спитав Фрост. — Уся команда тут.

Вона спробувала зосередитися на його словах. Команда. Ставок. Глянувши на годинника біля ліжка, вона побачила, що вже п’ятнадцять хвилин по восьмій.

— Ріццолі? Усі готові до прочісування. Нам починати?

— Так. Я зараз приїду.

Вона повісила слухавку. Звук, з яким слухавка лягла на місце, нагадав їй, як гіпнотизери клацають пальцями. Джейн випросталася, вийшовши з трансу: робота знову вимагала від неї зосередженості.

Вона