Читати книгу - "Піранезі, Сюзанна Кларк"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Друга версія полягала в тому, що викрадення пов’язане не так із припущеннями Арна-Сейлза щодо інших світів, як із його ексцентричними сексуальними вподобаннями. (Така була аргументація обвинувачення на суді в жовтні 1997 року.) Але, якщо це так, то чому Ріттер белькотів про будинки з морями в підвалі?
Анґарад Скотт спробувала взяти в Ріттера інтерв’ю для своєї біографії Арна-Сейлза, але Ріттер образився через те, що ніхто не вірить його словам про будинок, у якому ув’язнено океан, і відмовився розмовляти з нею. 2010 року журналіст «Guardian» Лісандер Вікс відшукав його для ретроспективного матеріалу про скандал довкола Арна-Сейлза. На той час Ріттер працював доглядальником у Манчестерській ратуші. Вікс описав його як спокійну, стриману особу, мало не таку, що пізнала дзен. Ріттер стверджував, що вже десять років не вживає наркотиків. Однак він розповів Віксові те саме, що й поліції: нібито близько вісімнадцяти місяців із 1995 по 1997 рік мешкав у великому будинку, в якому море затопило підвал і часом підіймалося до першого поверху. Ріттер стверджував, що спав у якійсь білій прозорій печері під великими, широкими мармуровими сходами. Ріттер заявляв, буцімто робота в Манчестерській ратуші його врятувала: це також колосальна будівля з великими приміщеннями, статуями та сходами. Подібність до іншого будинку — того, куди його відвів Арн-Сейлз, — заспокоювала Ріттера.
Щоденникові записи про Сільвію Д’Аґостіно та бідолашного Джеймса Ріттера: деякі попередні думки
ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ПЕРШОГО ДНЯ ВОСЬМОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ
Останній запис про бідолашного Джеймса Ріттера заінтригував мене найбільше. Він був так само повен безглуздих слів, як і інші, але згадка про Мінотаврів однозначно вказувала на Перший Вестибюль. Також я впізнав Ріттерів опис білої прозорої печери під Сходами. У Першому Вестибюлі стоять саме такі Сходи, під якими є саме такий простір, схожий на печеру. І саме в цьому просторі, схожому на печеру, я знайшов чималу частину сміття, яке мене так дратувало. Вочевидь, саме Джеймс Ріттер їв чипси й рибні палички в Першому Вестибюлі. (Вже цей здогад виправдовує моє рішення читати свій Щоденник далі!)
Запис про Сільвію Д’Аґостіно був менш інформативний, але вона, судячи з опису й фільму «Замок», також відвідувала ці Зали.
Слово «університет» трапляється тричі в записі про Сільвію Д’Аґостіно та тричі — в записах про Стенлі Овендена. Два тижні тому я висунув припущення, що можу приписати певне значення цьому начебто безглуздому слову, бо бачив у Будинку Статуї Науковців. Тоді я був схильний відкинути цю гіпотезу як нежиттєздатну, та тепер вона видається більш правдоподібною. Мені спало на думку, що я чудово розумію чимало інших ідей, хоча у Світі не існує їхніх відповідників. Наприклад, я знаю, що сад — це місце, в якому можна освіжитися, милуючись рослинами й деревами. Але у Світі не існує такого явища, як сад, і немає жодної Статуї, що представляла б цю ідею. (Ба більше, я не можу уявити, який вигляд мала би Статуя саду.) Натомість по Будинку розкидані Статуї Людей, Богів або Звірів, які оточені Трояндами чи Плющем або ж ховаються під Кронами Дерев. У Дев’ятому Вестибюлі є Статуя Садівника, що копає, а в Дев’ятнадцятій Південно-Східній Залі стоїть статуя іншого Садівника, що обрізує Трояндовий Кущ. Саме з цього я висновую ідею саду. Я не вірю, що це відбувається випадково. Так Будинок лагідно, природним шляхом навіює Людям нові ідеї. Так Будинок розширює моє розуміння.
Усвідомлення цього дуже наснажує, і я вже не почуваюся таким стурбованим, коли через безглузде слово в моєму Щоденнику перед очима постає картина, яку я не можу пояснити. «Не тривожся, — кажу я собі. — Це Будинок. Це Будинок розширює межі твого розуміння».
Усі записи в Щоденнику містять імена. Я створив список тих, які наразі знайшов. Їх п’ятнадцять. Якщо вважати, що ім’я Кеттерлі належить Однодумцеві і ще одне належить Пророкові, залишаються тринадцять. Саме стільки Мертвих у моїх Залах. Збіг? Після ретельних роздумів я схильний вважати, що це можливо. Хоча п’ятнадцять людей названо, текст, здається, натякає на існування ще кількох, як-от подруги, якій Д’Аґостіно сказала, що бажає вивчати «смерть, зорі й математику»; «поліціянтів» (згадуються в усіх текстах); жінки, яка прибирала в будинку Лоуренса Арна-Сейлза; а також молодих чоловіків, із якими Лоуренс Арн-Сейлз знайомився суботніми вечорами. Наразі неможливо сказати, скільки з цих людей існує.
Частина 4
16
Я забираю клаптики паперу з Вісімдесят Восьмої Західної Зали
ЗАПИС ВІД ПЕРШОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ
Я не забув ані тих клаптиків паперу, які знайшов у Вісімдесят Восьмій Західній Залі, ані тих, що залишилися там, уплетені в гнізда сріблястих мартинів.
Два дні тому я зібрав усе необхідне для подорожі: харчі, ковдри, маленьку каструлю для нагрівання води й кілька ганчірок. Пішов і приблизно посередині між полуднем і вечором дістався Вісімдесят Восьмої Західної Зали. Мартини, напевно, полетіли шукати їжі, бо в Залі їх не було, хоча шари свіжих випорожнень на Статуях свідчили, що птахи досі проживають там.
Я негайно заходився витягати з гнізд клаптики паперу. Не можна сказати, що це давалося з однаковою легкістю. В одних гніздах водорості були сухі й розпадалися, варто було за них потягнути, зате в інших клаптики паперу були намертво приклеєні до водоростей послідом мартинів. Я розвів багаття за допомогою сухих водоростей зі старих гнізд, нагрів воду в каструлі, а тоді почав занурювати у воду ганчірку та обережно прикладати її до паперу, що застряг у гніздах. Робота була делікатна: замало гарячої води — і твердий послід не розм’якне, забагато — і розчиниться сам папір. Мені довелося трудитися багато годин, але до вечора другого дня я встиг дістати сімдесят дев’ять клаптиків із тридцяти п’яти гнізд. Я ще раз оглянув кожне гніздо й лишився задоволеним: не було більше жодного. Цього ранку я повернувся до своїх Зал.
Якийсь час я намагався зібрати письмена докупи. Врешті, за годину в мене з’явилася частина сторінки — можливо, навіть половина — й кілька менших частин інших сторінок.
Почерк був дуже нерозбірливий, багато чого було викреслено. Я прочитав:
…що він зробив зі мною. Як я міг бути таким дурним? Я тут помру. Ніхто не прийде мене врятувати. Я тут помру. Тиша [відсутній фрагмент] жодного звуку, лише шум морського прибою в кімнатах унизу. Їсти нічого. Я чекаю,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Піранезі, Сюзанна Кларк», після закриття браузера.