Читати книгу - "Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська"

- Це гроші дітей! - я кричу, не в силах стриматися.

- Це наші гроші, - каже Ігор холодно. - І я маю право на свою частку.

Я не можу повірити своїм вухам. Він хоче забрати гроші, які ми збирали для дітей? Він справді думає, що це справедливо?

- Як ти можеш говорити так? - мій голос зривається на крик.

Але він знову мовчить. Його обличчя залишається безпристрасним, немов це все не має для нього значення. Він просто хоче своє. Йому все одно, що буде з нами, з нашими дітьми. Йому важливо тільки одне - отримати свою частку. Після зустрічі з адвокатом я почуваюся повністю спустошеною. Мої ноги ведуть мене додому, але я не відчуваю їх. Усе, що я знала, усе, у що вірила, тепер зруйновано. Ми з Ігорем більше не сім'я. Ми більше ніхто одне для одного.

Я дивлюся на наш будинок, і він здається мені чужим. Усе тут нагадує про минуле, про те, що колись було. Але тепер це неважливо. Тепер це просто речі. Просто будинок. Просто меблі. Усе, що залишилося від нас.

Я більше не знаю, як жити далі.

Коли діти прокидаються, дім знову наповнюється звуками - стукіт маленьких ніжок, розмови та сміх. Ося, наша молодша, вбігає на кухню першою. Її посмішка - це останнє, що ще гріє мені душу. Але й вона вже не може залатати тріщини на моєму серці.

- Мамо, а тато приїде сьогодні? - її очі світяться очікуванням.

Це запитання - як удар молота по склу. Я завмираю на мить, перш ніж посміхнутися їй. Але посмішка дається важко.

- Ні, зайчику, тато не приїде сьогодні. Він зайнятий.

- Але він обіцяв! - заперечує вона, і в її голосі звучить зростаюче розчарування. - Чому він завжди зайнятий?

Я відчуваю, як моє серце стискається. Що я можу сказати? Що наш тато більше не з нами? Що він пішов? Що він обрав іншу жінку замість нас? Замість того, щоб бути з нами, він будує нове життя з Катею?

- Тато нас любить, просто в нього багато роботи, - відповідаю я, відвертаючись, щоб вона не побачила сльози на моїх очах.

Але я чую, як її кроки несуться геть, і звук грюкнутих дверей доноситься до мене через коридор. Її маленькі ніжки стукають по підлозі, поки вона тікає. І в цей момент я відчуваю, як тріщина всередині мене стає ширшою.

Коли я готую сніданок, Аня, середня дочка, з'являється на кухні. Її обличчя - маска байдужості. Але я знаю, що це не так. Усередині неї стільки болю, стільки гніву, який вона не може висловити. Вона не така, як Валя чи Ося, вона завжди була особливою - її почуття завжди закипали всередині, і вона ніколи не давала їм вихід.

- Що з тобою, Аню? - намагаюся заговорити з нею, коли вона мовчки бере чашку кави.

- Нічого, - відрізає вона холодним голосом, не піднімаючи очей.

- Ти впевнена? Ти зовсім не розмовляєш зі мною останнім часом.

Вона ставить чашку на стіл із гучним стуком, який розноситься кухнею. Її очі, сповнені гніву, піднімаються на мене, і в цей момент я розумію, що вона теж на межі.

- Ти справді хочеш знати, що зі мною? - її голос зривається. - Ти справді хочеш дізнатися, що я відчуваю?

Я киваю, боячись того, що може статися далі, але знаю, що це необхідно. Я не можу більше ігнорувати її біль.

- Я ненавиджу його! - кричить вона, її голос тремтить. - Ненавиджу за те, що він пішов до Каті, за те, що зрадив нас! Він кинув нас заради неї! І що ти зробила? Ти просто мовчала, ніби нічого не відбувається!

Її слова обпалюють мене, як вогонь. Я не можу дихати. Усе, що я намагалася приховати, усе, що я так довго гнала від себе, тепер вибухає переді мною, як бомба. Аня ніколи не говорила про свої почуття так прямо. Вона ніколи не дозволяла собі бути вразливою. Але зараз вона - як оголений нерв, який більше не може терпіти.

- Я... я намагалася врятувати сім'ю, Аня, - кажу я тремтячим голосом, але вона перебиває мене.

- Врятувати сім'ю? Ти дозволила йому піти! Ти нічого не зробила, щоб утримати його! Ти дозволила йому кинути нас!

Я мовчу. Що я можу сказати? Вона має рацію. Я справді нічого не зробила. Я дозволила йому піти. Я дозволила нашій родині зруйнуватися.

- Ти ж бачила, як він до неї тягнеться! Ти ж знала, що він зраджує тобі з Катею! І що? Ти просто закривала на це очі?

- Я не знала... - шепочу я, але мої слова звучать як брехня. Я знала. Десь у глибині душі я знала, але боялася зізнатися в цьому навіть самій собі.

Аня кидає на мене погляд, повний презирства.

- Я не можу більше жити в цьому будинку. Я не можу більше прикидатися, що все нормально.

Вона повертається і йде, залишаючи мене на кухні одну. Її слова все ще дзвенять у мене у вухах, як грім серед ясного неба. Я відчуваю, як щось усередині мене ламається остаточно.

Того вечора я сиджу в тиші, оточена порожнечею. Усі мої спроби зберегти сім'ю зруйнувалися. Усе, що я будувала, зруйновано. Ігор пішов. Діти більше не вірять мені. Я не можу більше боротися.

Я дивлюся на фотографії на стіні. На них ми з Ігорем і дітьми. Усі посміхаються. У минулому ці фотографії приносили мені радість, але тепер вони нагадують мені про те, що ми втратили. Усе це - брехня.

Світ навколо мене завалився.