Читати книгу - "На лезі клинка"

«Я думаю, що людина, яка обійме цю посаду, матиме силу-силенну ворогів і лише одного друга».

Ґлокта глянув на архілектора.

«І цей друг може бути не надто надійним. Думаю, що людина, яка обійме цю посаду, може протриматись не надто довго».

— У мене є якийсь час на роздуми?

— Ні.

«Небезпека і можливість часто ходять парою…»

— Тоді я згоден.

— Прекрасно. Я щиро вірю, що це початок довгої і плідної співпраці. — Сульт усміхнувся з-за краю келиха. — Знаєш, Ґлокто, з усіх купців, що порпаються у нас в королівстві, найбільше я не люблю мерсерів. Значною мірою через їхній вплив Вестпорт приєднався до Союзу, і саме завдяки грошам Вестпорту ми виграли Гуркську війну. Король, звичайно, нагородив їх безцінними торговими правами, але з того часу їхній гонор став просто нестерпним. Вони так задирають носи і таке собі дозволяють, що можна подумати, ніби вони власноруч бились у тих битвах. Високошанована Гільдія мерсерів. — Він пирхнув. — Мені спало на думку, що якщо вже твій приятель Ревс дав нам можливість так гарно піймати їх на гачок, то було би шкода відпускати нашу здобич на волю.

Ґлокта неабияк здивувався, але йому наче вдалось це приховати.

«Тиснути далі? Навіщо? Якщо мерсерів відпустити, вони продовжать платити, і від цього всім буде тільки краще. Зараз вони налякані і слабкі — думають-гадають, кого назвав Ревс, хто стане наступним у черзі. Якщо ми продовжимо тиснути, їх це може зачепити, а то й взагалі знищити. Тоді вони перестануть платити, і багатьом людям це не сподобається. Зокрема і декому у цій будівлі».

— Я можу легко продовжити своє розслідування, Ваше Преосвященство, якщо ви того бажаєте.

Ґлокта знову відсьорбнув з келиха. Вино і справді було чудове.

— Ми повинні бути обережними. Обережними і надзвичайно ретельними. Гроші мерсерів течуть, як молоко. У них є багато друзів, навіть серед найвищих кіл дворянства. Брок, Хюґен, Ішер і чимало інших. Деякі з них — найвпливовіші люди в країні. Відомо, що кожен із них у свій час припадав до тієї цицьки, а діточки зазвичай кидаються у плач, коли в них відбирають молоко. — На мить його обличчя протяв жорстокий оскал. — Та все одно, якщо доведеться привчити дітей до дисципліни, то без плачу не обійтися… кого той слимак Ревс назвав у своєму зізнанні?

Ґлокта страдницьки нахилився вперед, підсунув до себе Ревсову заяву-зізнання, розкрив її і пробігся знизу догори по списку імен.

— Про Зепп дан Тойфеля ми знаємо.

— О, ми знаємо і любимо його, інквізиторе, — сказав Сульт, всміхаючись, — але, гадаю, цього пана можна вже спокійно викреслити зі списку. Хто там іще?

— Подивімось, — Ґлокта неквапливо повернувся до заяви. — Є Харод Полст, мерсер.

«Пусте місце».

Сульт нетерпляче махнув рукою.

— Він пусте місце.

— Солімо Сканді, мерсер з Вестпорту.

«Теж пусте місце».

— Ні, Ґлокто, ні, ми можемо знайти когось цікавішого за цього Солімо як-його-там, еге ж? Ці дрібні мерсери не становлять жодного інтересу. Вирви корінь і листя саме зів’яне.

— Безперечно, архілекторе. У нас є Віллєм дан Робб — дрібний дворянин, перебуває на посаді молодшого митника.

Сульт замислився, а тоді похитав головою.

— Далі є…

— Зачекай! Віллєм дан Робб… — Архілектор клацнув пальцями. — Його брат Кірал — один із джентльменів Королеви. Він зневажливо повівся зі мною на світському прийомі. — Сульт усміхнувся. — Так, Віллєм дан Робб, заарештуй його.

«Ну що ж, занурюємось глибше».

— Служу і покоряюся, Ваше Преосвященство. Чи потрібно вказати якесь конкретне ім’я?

Ґлокта відставив порожній келих.

— Ні. — Архілектор відвернувся і повторив свій жест рукою. — Нехай виказує кого завгодно. Мені байдуже.

Перший з-поміж магів

Озеро тягнулося вдалечінь, обрамлене крутими скелями і мокрою зеленню, а його поверхню — гладку і сіру, скільки сягало око — поколював дощ. Варто сказати, що в таку погоду Лоґенове око сягало недалеко. Інший берег міг бути всього за сто кроків, але тихі води здавалися глибокими. Дуже глибокими.

Лоґен уже давно покинув спроби залишатися сухим, і вода стікала по його волоссю на обличчя, скрапувала з носа, з пальців, з підборіддя. Волога, втома і голод стали частиною його життя. Якщо подумати, так часто бувало й раніше. Лоґен заплющив очі і прислухався, як вистукує по шкірі дощ, як вода плюскотить по гальці. Він став біля озера навколішки, вийняв корок із фляги і занурив її, спостерігаючи, як здіймаються бульбашки, поки вона наповнюється водою.

Малакус Кей вийшов із кущів, дихаючи коротко і часто. Він упав на коліна, доповз до кореневища дерева і відхаркнув мокротиння на гальку. Його кашель зробився надсаднішим, і тепер виривався прямо з нутрощів, стрясаючи всю грудну клітку. Він виглядав ще блідішим, ніж був на початку, і помітно худішим. Лоґен і сам трохи схуд. Зрештою, то були нужденні часи. Він підійшов до виснаженого учня і присів навпочіпки.

— Дайте мені хвилинку, — Кей прикрив запалі очі і закинув назад голову, — всього одну хвилинку.

Його рот залишився відкритим, а на тонкій шиї проступили жили. Навіть живим він виглядав як мрець.

— Не залежуйся, бо потім можеш уже не встати.

Лоґен простягнув флягу. Кей навіть не підняв руку, щоб її взяти, тож Лоґен притулив флягу йому до губ і легенько нахилив. Кей важко зглитнув, закашлявся, а тоді його голова відкинулась на дерево, наче камінь.

— Ти знаєш, де ми? — запитав Лоґен.

Учень здивовано кліпнув, дивлячись на воду, так ніби побачив її вперше.

— Схоже, це північний бік озера… там десь має бути стежка. — Його голос перейшов у шепіт. — На південному боці є дорога з двома каменями. — Раптом він різко закашлявся, а тоді важко зглитнув. — Підеш дорогою, перейдеш через міст, і ти на місці, — прохрипів він.

Лоґен поглянув на мокрі дерева вздовж берега.

— Скільки туди йти?

Відповіддю була тиша.

Він поторгав хворого за кістляве плече. Кей закліпав, розтулив повіки і втупився в нього туманними очима, стараючись сфокусуватись.

— Скільки йти?

— Сорок миль.

Лоґен замислився, цикаючи крізь зуби.

Кей не протягне сорок миль — він і сорока кроків сам не зробить. По очах учня було видно, що він це розумів. Лоґен вважав, що Кей скоро помре — десь через кілька днів. Він знав і дужчих чоловіків, яких здолала гарячка.

Сорок миль. Лоґен ретельно міркував, потираючи підборіддя великим пальцем. Сорок миль.

— От зараза, — буркнув він.

Лоґен притягнув мішок і розкрив його.