Читати книгу - "Безчестя"

У шпиталі вона стрімголов рушає до дверей із написом «Нещасні випадки», заповнює за нього формуляр і залишає його в приймальні. Вона — уособлення сили, цілеспрямованості, а його тремтіння, схоже, охоплює ціле тіло.

— Якщо тебе випишуть, — наставляє його донька, — зачекай тут. Я повернуся й заберу тебе.

— А як щодо тебе самої?

Вона знизує плечима. Якщо Люсі й тремтить, то їй вдається це приховати.

Він знаходить собі місце між двома вгодованими дівчатами, імовірно, сестрами (в однієї з них на руках стогне дитина) і чоловіком із закривавленою ватою на руці. Він дванадцятий у черзі. Годинник на стіні показує за чверть шосту. Він заплющує неушкоджене око й поринає в непритомний стан, у якому сестри продовжують шепотітися, chuchotantes[54]. Коли він розплющує око, на годиннику й досі за чверть шоста. Може, він не працює? Ні: хвилинна стрілка здригнулася і завмерла на 5:46.

Минає дві години, перш ніж медсестра кличе його, а потім доводиться почекати ще, аби побачити єдиного чергового лікаря — молоду індіанку.

«Опіки голови несерйозні», — каже вона, проте слід остерігатися інфекції. Значно більше часу вона займається його оком. Верхня й нижня повіки злиплися, і виявляється, що розліплювати їх надзвичайно боляче.

— Вам пощастило, — каже лікар після огляду. — Око непошкоджене. Якби вони скористалися бензином, була б зовсім інша історія.

Він виходить від неї із замотаною головою, з пов’язкою на оці й прив’язаним до зап’ястя пузирем з льодом. У приймальні він зі здивуванням помічає Білла Шоу. Чоловік, на голову нижчий за нього, обіймає його за плечі.

— Приголомшливо, просто приголомшливо, — каже він. — Люсі в нас. Вона збиралася сама забрати вас, але Бев і слухати про це не хотіла. Ви як?

— Зі мною все гаразд. Легкі опіки, нічого серйозного. Мені шкода, що ми зіпсували вам вечір.

— Дурниці! — запевняє Білл Шоу. — Для чого ж іще існують друзі. Ви б зробили те саме.

Ці слова, промовлені без іронії, залишаються з ним і не хочуть зникати. Білл Шоу вірить, що якби його, Білла Шоу, ударили по голові та підпалили, то він, Девід Лур’є, повіз би його до шпиталю й чекав, навіть не маючи газети, аби почитати, коли його можна буде забрати додому. Білл Шоу вірить, що, оскільки він і Девід Лур’є якось випили разом чаю, Девід Лур’є — тепер його друг, і тепер вони мають один перед одним обов’язки. Помиляється Білл Шоу чи має рацію? Невже Білл Шоу, котрий народився в Гонкі, за майже двісті кілометрів звідси, і працював у крамниці залізних виробів, бачив у цьому світі так мало, що йому невідомі люди, які не заводять друзів залюбки й чиє ставлення до чоловічої дружби роз’їдене скептицизмом? Сучасне англійське слово friend, друг, походить від староанглійського freond, яке, своєю чергою, сягає корінням слова freon, любити. Невже, на думку Білла Шоу, випитий чай поєднує людей любовними узами? Так, але якби не Білл і Бев Шоу, якби не старий Еттінґер, якби не певні узи, де б він зараз був? На зруйнованій фермі зі зламаним телефоном і мертвими псами.

— Приголомшлива справа, — знову каже Білл у машині. — Жахлива. Страшно, навіть коли читаєш про таке в газеті, а коли це стається з кимось знайомим, — він хитає головою, — аж тоді розумієш по-справжньому. Наче знову лютує війна.

Він не завдає собі клопоту відповіддю. Цей день ще не помер, ще животіє. «Війна», «жахливість»: усі слова, якими хтось намагається охопити цей день, одразу зникають у його чорній пельці.

Бев Шоу зустрічає їх біля дверей. Вона повідомляє, що Люсі випила заспокійливе й лягла; краще її не турбувати.

— Вона була в поліції?

— Так, вашу машину оголосили в розшук.

— А в лікаря вона була?

— Ми вже все владнали. А як ви? Люсі каже, ви сильно обгоріли.

— Маю кілька опіків, але вони не такі страшні, як здається.

— Тоді поїжте й лягайте відпочивати.

— Я не голодний.

Вона набирає для нього велику старовинну оцинковану ванну. Він витягується всім своїм блідим тілом і намагається розслабитися. Але коли приходить час виходити, послизається й ледь не падає: він слабкий, як немовля, і до того ж йому паморочиться в голові. Доводиться покликати Білла Шоу й страждати від ганьби, поки той допомагає йому вилізти з ванни, витертися й одягнути позичену піжаму. Пізніше він чує, як Бев і Білл розмовляють приглушеними голосами, і знає, що мова про нього.

Зі шпиталю він привіз тюбик знеболювальних ліків, пакет опікових пов’язок і маленький алюмінієвий пристрій для підпирання голови. Бев Шоу вкладає його на канапу, що тхне кішками; і він на диво легко засинає. Посеред ночі прокидається в ясному розумі. У нього було видіння: Люсі розмовляла з ним, її слова «Прийди і врятуй мене» й досі лунають у нього у вухах. У видінні вона стояла, простягнувши руки, із зачесаним назад вологим волоссям у полі білого світла.

Він підводиться, зачіпається за стілець, і той перекидається. Умикається світло, і перед ним з’являється Бев Шоу в нічній сорочці.

— Мені потрібно поговорити ж Люші, — шамкає він. У роті пересохло, язик набряк.

Відчиняються двері до доньчиної кімнати. Люсі виглядає зовсім не так, як у видінні. Її обличчя припухло зі сну, вона підперізує поясом, вочевидь, чужий халат.

— Вибач, мені наснився сон, — каже він. Слово «видіння» раптом здається занадто старомодним, занадто дивакуватим. — Я подумав, що ти мене кликала.

Люсі хитає головою.

— Не кликала. А тепер іди спати.

Безумовно, вона має рацію. Зараз третя година ранку. Але він мимохіть помічає, що вдруге за день донька розмовляє з ним як із дитиною — дитиною чи стариганом.

Він намагається знову заснути, але не може. «Це, мабуть, через пігулки», — переконує він себе: не видіння й навіть не сон, а звичайна хімічна галюцинація. Проте жіноча постать у полі світла не йде з-перед очей. «Урятуй мене!» — кричить його донька, її слова чіткі, дзвінкі, безпосередні. Чи можливо, що душа Люсі насправді покинула тіло й навідалася до нього? Чи мають душі люди, котрі в них не вірять, і чи можуть їхні душі жити незалежним життям?

До сходу сонця ще кілька годин. Зап’ястя болить, очі печуть, шкіра на голові запалена й болісно чутлива. Він обережно вмикає світло й устає. Загорнувши плечі в ковдру, він штовхає двері до кімнати Люсі та заходить. Біля ліжка стоїть стілець, на який він сідає. Відчуття підказують, що донька не спить.

Що він робить? Охороняє свою маленьку дівчинку,