BooksUkraine.com » Сучасна проза » Несказане 📚 - Українською

Читати книгу - "Несказане"

125
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Несказане" автора Селеста Інг. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 64
Перейти на сторінку:
з-під скатертини батькові шкарпетки — з кри­хітною дірочкою, яка, мабуть, недавно з’явилася на п’яті. Він ступає до сходів. Коротка пауза, поки він взувається, — й за мить двері гаража відчиняються. Заводиться авто, Мерилін вихоплює чашку з рукомийника та жбурляє на підлогу. Порцелянові скалки розлітаються лінолеумом.

Ханна не рухається, поки мама біжить нагору і грюкає дверима спальні, поки батькове авто квилить механічним голосом, виїжджає на дорогу та з гарчанням віддаляється. Лише коли настає повна тиша, вона насмілюється вилізти з-під скатертини й зібрати шматки порцеляни з калюжки мильної води.

Риплять вхідні двері — у кухні знову з’являється Нат із червоними очима й розпухлим носом. Це значить, що він плакав, але дівчинка вдає, ніби не помітила, — з низько нахиленим обличчям по одному складає в долоню уламки.

— Що сталося?

— Мама з татом посварилися. — Вона вкидає розбиту чашку в смітник і витирає вологі долоньки об штанці-кльош.

«Вода сама висохне», — вирішує дівчинка.

— Посварилися? Через що?

Ханна стишує голос до шепоту.

— Я не знаю.

Зі спальні батьків нагорі не долинає жодного звуку, але їй неспокійно.

— Давай вийдемо надвір.

На вулиці вони з Натом, не змовляючись, прямують до озера. Поки йдуть кварталом, Ханна уважно роззирається нав­коло, неначе батько й досі десь за рогом, уже не сердитий, готовий повернутися додому. Вона не бачить нічого, крім кількох припаркованих авто.

Однак, інтуїція не підвела Ханну. Джеймс теж звернув з дороги і поїхав до озера. Зробив навкруг нього одне коло, друге. У голові йому відлунював голос Мерилін. Не плазую перед поліцією. Він знову й знову чує цю фразу з усією огидою, яку дружина вклала у свій тон, щоб він знав, якої вона думки про нього.

І він не має права її звинувачувати. Як Лідія могла бути щасливою?

«Лі завжди вирізнялася з натовпу. Однак добре її знали всього кілька людей. Імовірна можливість самогубства». Він проїздить повз пірс, де Лідія залізла в човен. Тоді проминає свою вуличку, що впирається в глухий кут. Тоді знову пірс. Десь у центрі цього кола його самотня дочка, яка не мала друзів, у розпачі готувалася кинутись в озеро. «Лідія була дуже щаслива, — сказала Мерилін. — Хтось має за це відповісти». «Хтось», — думає Джеймс, і горло йому знову болісно стискається. Він не може спокійно бачити озеро. А потім розуміє, де хоче опинитися зараз.

Без кінця проговорював подумки все, що скаже Луїзі, поки не прокинувся з цими словами на вустах: «Це була помилка. Я кохаю дружину. Цього більше ніколи не має статися».

Але коли вона відчиняє двері, з губ злітає:

— Будь ласка.

І Луїза м’яко, щедро, чарівно відкриває йому обійми.

У ліжку Луїзи він не може перестати думати про Лідію, про заголовки, про озеро. Про те, що Мерилін робить удома. Хто має відповісти? Він зосереджується на вигині спини Луїзи, на блідому шовку її стегон, на темній хвилі волосся, яке знову, знову й знову падає йому на обличчя. Опісля Луїза обіймає його ззаду, наче він маленька дитина, і каже:

— Залишся.

І він залишається.

Що робила вдома Мерилін? Ходила кімнатою Лідії та тремтіла з люті. З натяків поліції очевидно, що вони думають: «Немає жодних доказів, що в човні з нею був хтось іще. Чи можна сказати, що Лідія була самотня?». Також очевидно, що Джеймс із ними згоден. Але її дочка не могла бути такою нещасною. Її Лідія, яка завжди посміхалася, яка так любила її тішити?

«Звісно, мамо». «З радістю, мамо». Вона таке із собою вчинила? Ні, вона занадто любила їх, щоб так із ними повестися. Щовечора, перш ніж іти в ліжко, вона знаходила Мерилін, де б та не була, — на кухні, у кабінеті, у пральні — й пильно дивилася їй у вічі: «Я люблю тебе, мамо. До завтра». Навіть того останнього вечора сказала це слово — завтра — і Мерилін швидко пригорнула її, легенько поплескала по плечі й мовила:

— А тепер давай швидше, уже пізно.

Із цією думкою Мерилін опускається на килим. Якби вона знала, вона б тримала доньку в обіймах трішечки довше. Вона поцілувала б її. Вона б охопила Лідію руками й нікуди не відпустила б.

Наплічник Лідії валяється біля столу, покинутий полісменами після огляду, й Мерилін тягне його собі на коліна. Він пахне гумками, стружкою від олівців, м’ятною жуйкою — чарівні запахи школярки. Книжки й теки в обіймах Мерилін коливаються під тканиною, неначе кістки під шкірою. Вона стискає рюкзак, перекидає ремінці через плечі, щоб виразніше відчути його важкі обійми.

І раптом помічає щось у не застібнутій до кінця передній кишені: блиснуло червоним і білим. У підкладці наплічника зяє дірка, ледь помітна між пеналом і картонними картками для записів.

Розпоріха, настільки мала, що заклопотані полісмени її не помітили, призначена для того, щоб одурити ще прискіпливіше око — мамине. Мерилін просовує туди руку та дістає відкриту пачку «Мальборо». А під нею знаходить і дещо інше: розпечатану пачку презервативів.

Вона впускає все те, мовби взяла до рук змію, і відкидає з колін наплічник, який падає з глухим стукотом. Це чиїсь чужі речі, думає вона; таке не може належати Лідії. Її Лідія не курила. Що ж до презервативів...

Підсвідомо Мерилін знає, що ці спроби себе переконати — марні. Того першого дня полісмени питали:

— У Лідії є хлопець?

І мати відповіла, не вагаючись:

— Їй ледве виповнилося шістнадцять.

Тепер вона дивиться на маленькі пакуночки, що висипались їй у пелену, й картина життя Лідії, досі така виразна та зрозуміла, починає розмиватися. Мерилін відчуває запаморочення й кладе голову на Лідіїн стіл. Вона дізнається про все, що їй невідомо. Шукатиме й далі, аж поки не збагне, як таке могло статися, поки цілковито не зрозуміє своєї дочки.

Біля озера Нат і Ханна сидять на траві та мовчки дивляться на воду в надії на те саме осяяння. Звичайного літнього дня принаймні десяток дітлахів хлюпалися б у воді або стрибали з пірсу, але сьогодні на озері порожньо. Може, діти зараз бояться плавати, думає Нат. Що відбувається з тілами у воді? Вони розчиняються, як пігулки? Він цього не знає, і коли думає про можливі варіанти — радіє, що батько нікому більше не дозволив бачити тіло Лідії.

Нат дивиться на воду: нехай час просто спливає, як вона. Лише коли Ханна підводиться та комусь махає рукою, він мовби прокидається, повільно перемикаючи увагу на те, що відбувається навколо. Джек у вилинялій синій футболці й джинсах повертається з церемонії вручення дипломів із мантією, перекинутою через руку, — так, наче сьогодні звичайнісінький день. Нат не бачив його з дня похорону, хоча й спостерігав за будинком Джека щодня по обіді та ввечері. Коли Джек помічає Ната, він полотніє, швидко відводить погляд, вдаючи, що не бачить Ната й Ханну, та пришвидшує крок. Нат підводиться.

— Ти куди? — підскакує Ханна.

— Поговорити з Джеком.

Насправді він не впевнений у тому, що саме збирається робити. Ніколи раніше не бився: він худіший і нижчий за більшість хлопців у класі, але зараз виразно уявляє, як хапає Джека за футболку, притискає до стіни, і той

1 ... 25 26 27 ... 64
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Несказане», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Несказане"