Читати книгу - "Сокіл і Ластівка"

— Мій.

Вона погладила мене по спині, але цей доторк не був мені неприємним. Зовсім навпаки.

— Красунчик! Не хочете продати? Він надто примітний, на вас звертатимуть увагу, а це вам зараз ні до чого. Я посаджу молодця в позолочену клітку і навчу вітатися з відвідувачами. Хочете 40 ліврів?

— Ні. Птах не продається.

Коли вона це сказала, щось ворухнулося в моєму серці. Це вже вдруге. Вперше — коли Летиція де Дорн так рішуче відповіла: «Мій».

Її поведінка стала зрозумілою, коли ми — Лефевр, вона і я в неї на плечі — швидко йшли темним коридором.

— Ти врятувала мене від тюрми, пташко. Дякую, — прошепотіла мені дівчина швабською і — ви не повірите — поцілувала мене!

Я ледь не звалився.

Мене ніхто ніколи не цілував. Що й не дивно. Лейтенант Вест, коли напивався, напував мене ромом з рота в дзьоб, але це зовсім не те, що поцілунок дівчини, можете мені повірити.

Раптом мене осяяло. А, власне, чому б ні?

Хто сказав, що мій вихованець обов’язково має бути чоловіком? Припустимо, мені ніколи не спадало на думку приручити істоту протилежної статі — я ж старий вовк-самітник, морський бурлака і зовсім не знаю жінок. Але ця руда панянка мене зацікавила.

Будь що буде! Ймовірніше за все, якщо я її пошкрябаю і дзьобну, вона мене прожене. Ну, значить, не пощастить мені триматися за бабську спідницю. Полечу шукати нового вихованця в таверні чи в порту. Свій борг пані де Дорн я чесно повернув.

Я звісив хвоста їй на груди, зслизнув шовком і стиснув пальці, а дзьобом якомога легше (та все ж до крові, по-іншому не можна) вдарив дівчину в смагляву скроню.

Розділ третій

Летиція де Дорн

Моментально, змінюючи одна одну з незбагненною швидкістю, перед поглядом моєї душі пролетіла низка яскравих картин. Життя дівчини на ім'я Летиція було прочитане мною, наче книга, від першої і до останньої літери. Якщо мій обранець не відштовхнув і не скинув мене хоча б протягом однієї секунди, цього досить. Процес співпереливання двох Кі майже миттєвий.

Спробую розповісти, як це відбувається, хоч слова і не здатні передати стан абсолютного пізнання.

Спочатку я почув… ні, не почув, а дізнався повне ім'я своєї нової вихованки.

Летиція-Корнелія-Анна фон Дорн (а не «де Дорн») — ось як її звали.

А далі — яскраві спалахи, наче блискавиці в небі.

Повторюю, я побачив і пізнав все її життя і міг би його переказати до найменших несуттєвих дрібниць. Але досить і кількох образів, вихоплених навмання. Інакше розповідь розтяглася б на всі двадцять п'ять років, прожитих Летицією.

Ось невеликий сірокам'яний замок на пагорбі, в оточенні дубових лісів і зелених полів. Біля воріт, на зламаному підйомному мосту, стоїть руда дівчинка в простенькій сукні і відчайдушно махає рукою вслід від'їжджаючому вершнику.

Це її батько, Фердинанд фон Дорн. Він їде назустріч сходу сонця, і вся його фігура здається витканою з яскравого проміння. Виблискує аграф на капелюсі, сяють шпори й ефес шпаги, відливає золотом круп буланого коня.

Про вершника я знаю багато — стільки ж, скільки знає про нього моя вихованка, яка любить цього чоловіка більше за все у світі — не за те, що він дав їй життя і назвав красивим іменем Laetitia (латиною воно означає «радість»), а тому, що Фердинанд фон Дорн випромінює щастя. Він і справді наче зшитий з сонячного світла, і схід сонця тут ні до чого. У Фердинанда золотаво-руде волосся, яке з віком набуває відтінку благородної бронзи, у нього сонячний сміх, веселі, іскристі очі й промениста посмішка.

Є люди, яких полюбляє Фортуна. У будь-якому разі, в цьому впевнені оточуючі, котрі відчувають щодо пестунчиків долі люту заздрість, змішану з захватом. Взагалі-то ударів долі їм впадає не менше, ніж посмішок, просто щасливці ніколи не втрачають бадьорості й не скаржаться. Нещастя вони скидають з себе спантеличеним знизуванням плечей, а в щастя запинаються, наче в сліпучо нарядний плащ. Вони не зважають на злигодні, і так до самої своєї смерті. Якщо комусь на землі і треба заздрити, то володарям цього чудесного дару.

Фердинанд фон Дорн народився другим сином у колись заможній і славній, але зубожілій швабській родині. Ніякої спадщини йому не дісталося, лише бойовий кінь. Та Фердинанд казав, що його у жодному разі не вабить нудне життя землевласника, а кінь просто диво який гарний. На такому прегарному скакуні залюбки вирушити на війну і зробити «Блискучу військову кар'єру. І так смачно він це розповідав, що решта братів йому заздрила — навіть старший, спадкоємець родового замку. Ніхто не сумнівався, що щасливчик стане полковником, а може, й генералом.

Та в першу ж кампанію Фердинанд був поранений. Куля пробила йому легеню, він ледь не помер, а коли вилікувався, з армією було покінчено. Яка тут військова служба, якщо за найменшої застуди починається жорстокий затяжний кашель?

Інший би занепав духом, опустив руки, але не таким був Фердинанд фон Дорн. Він товкмачив лише про те, як нечувано йому пощастило — з пробитою легенею, і живий. Диво із див! І взагалі солдатська кар'єра годиться для людей рвучких і відчайдушних, типу брата Корнеліуса, а для справжнього чоловіка істинне щастя полягає у подружньому житті. Подібними розмовами і своєю осяйною посмішкою Фердинанд підкорив серце багатої нареченої. Оженився, привів на світ двох синів і доньку, а тут ще помер бездітний старший брат Клаус, і щасливе сімейство оселилося в дорнівському родовому замку Теофельс.

Фердинанд відремонтував і прикрасив дідівське гніздо, привів до ладу господарство і зажив зразковим поміщиком, на заздрість знайомим і сусідам. Але й ця стежка, подібно до військової, його підвела. Моровиця віспи забрала дружину і синів, зорала гарне обличчя фон Дорна вибоїнами і зглянулася тільки над маленькою донькою. Пересічна людина збожеволіла б від горя, але вічний щасливець і тут не втратив бадьорості. «Та я в сорочці народився, — невтомно повторював він. — По-перше, ошукав лікарів і не помер, нехай мітки на обличчі будуть постійним нагадуванням про цей дарунок долі. По-друге, вціліла моя крихітка Летиція, навіть личко не постраждало — чи це не диво? По-третє ж, безглуздо сидіти в глушині борсуком, закопувати свій талант. Є речі цікавіші, ніж ярові та озимі Наприклад,