Читати книгу - "Сліпий василіск"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Кажучи це, Санчо наче ненароком простягнув руку і намацав м’який Фелісин бік; дівчисько відсторонилося:
— Мацалки прибери…
Санчо образився:
— Вже і помацати не можна?
Феліса насупилася. Відвернулась.
— Слухай, недоторко… А спадкоємця сеньйору Алонсо скоро родиш чи ні? Кинули насіння в родючий ґрунт — чи поки не зібралися?
— Тобі яке діло? — запитала Феліса вороже.
Санчо знизав плечима:
— Слухай… Ти що, серйозно хочеш, щоб твій син був Дон-Кіхотом? Щоб тягся, як опудало горохове, на Росинанті, одержував стусани і штовхани, валявся в гівні та блювотині… заради якоїсь там сумнівної слави? Слави дурника-божевільного?
Феліса посміхнулася:
— Ну, кому як… Комусь усе одно, була б слава, а яка — не важливо… Он, сеньйор Мігель Кіхано за славою в похід ходив. Дурниць накоїв надміру, зате потім його впізнавали усюди, де б не заявлявся. Автографи давав… Пісні про нього складали… Пісні, правда, поганенькі, до наших днів жодна не дожила. Вмер щасливою людиною — знаменитістю…
— Звідкіля ти все це знаєш?
— Це всі знають, — засміялася Феліса, — це історія роду Кіхано…
— А ти, отже, на славу поласилася? Прилетіла як муха на мед?
— Дурень ти, — повідомила Феліса. — Слава, Лицар, донкіхот… Хто тобі сказав, що мій син попреться… у цю їхню блазнівську мандрівку?
— Тобто? — Санчо насупився. — Він же буде спадкоємцем Дон-Кіхота? Повинен…
— Винен був мірошник моїй матінці, — зло сказала Феліса. — Мій син… якщо тільки в мене буде син… буде спадкоємцем Кіхано. А зовсім не донкіхотом. Буде ідальго… навіть якщо бастард, а все одно єдиний спадкоємець. Я в нотаріуса запитувала..
— У нотаріуса? — сторопів Санчо.
— За дурепу мене маєш? Звичайно… навіть якщо Алонсо з подорожі не повернеться — є зараз спосіб довести, що малий — його син. Береться шматочок шкіри трупа і кров дитинчати — і під мелкоскопом порівнюється… І тоді будинок, титул, усе переходить малому. Зрозумів?
Санчо мовчав.
* * *
— …Фелісо! Це ти?!
Тиша.
— Фелісо!!
Здалеку, з кухні, далеке:
— Що?
— Хто тут?!
Тиша. Феліса на кухні, Санчо в стайні, Альдонси немає вдома. Але хтось же щойно тут був? Хтось ішов за ним по п’ятах? Шепіт, метушня, дивний скрегіт…
Здалося?!
Тиша. Мороз по шкірі.
* * *
Більш за все на світі він боявся втратити розум; батько нинішнього Карраско, старий сеньйор Карраско, дивився в його зіниці, прикушував губи, хитав головою і заспокоював — настільки ненатурально і фальшиво, що краще б мовчав…
Алонсо було тринадцять; його мучили страшні сни. Йому ввижалася чорна людина, яка причаїлася під ліжком. Потім сни стали явою: будинок, колись знайомий до останньої тріщинки в порозі, раптом виявився населеним чудовиськами. Алонсо нікого не хотів бачити, замикався в собі, ховався наодинці з власними страхами. Йому здавалося, що вчителі до нього чіпляються, що мати його не любить, що сеньйор Карраско хоче спеціально засадити його до божевільні…
— Може, переросте, — говорив матері сеньйор Карраско. Мати втирала сльози.
Він переріс.
Згадуючи потім свої страхи, він не міг не дивуватися мужності Дон-Кіхота. Ану спробуй виступити проти велетнів, навіть якщо велетні існують у твоїй уяві; все одно для тебе вони реально існують, ти бачиш їх у дрібних деталях, від їхньої ходи здригаєтся земля…
— Дай Боже, щоб божевілля оминуло вас, — казав за тиждень до власної смерті старий Карраско. — Може, й омине… але врахуйте: ви можете деградувати відразу і безповоротно, за кілька тижнів, і тільки раннє виявлення і сильні медикаменти… можуть сповільнити процес. А зупинити його, якщо воно надумає початися, зупинити не зможе ніхто… Це такий меч, що висить над вашою головою, така ваша доля. Мужайтеся…
…Йому здавалося, що предмети на його столі лежать не так, як він їх залишив. Може, Феліса знахабніла настільки, що полізла до його столу?
Він чомусь не наважився запитати. Хотів грізно накричати на неї — але в останній момент злякався незрозуміло чого…
Відтоді, коли він уперше побачив білу фігуру, якої насправді не було, якої не бачив Санчо, — з цього самого моменту дрібні, а потім усе більші безглуздості зачастили одна за одною, складаючись у симптоми.
Йому видавалося, що хтось гукає його на ім’я. Пошепки.
Він оглядався.
Немає нікого. Тіні.
* * *
До від’їзду залишилося три дні.
Симптоми складалися в систематичну картину, і Алонсо тепер чітко розумів, що божеволіє. Повільно, але невблаганно.
Здійснилося те, чого він боявся з дитинства.
«Набирайтеся мужності», — говорив тоді старий сеньйор Карраско.
Алонсо набирався. До двадцять восьмого залишалося три дні, а він скрипів зубами і набирався мужності; час то розтягувалося неймовірно, то стискався так, що день перетворювався на секунду.
Йому здавалося, що за ним стежать. Що його ні на мить не залишають без уваги. Він розрізняв скрадливі кроки позаду, одного разу він виявив легкодухість, покликав Фелісу і звелів їй обшукати будинок…
Нікого, зрозуміло, не знайшли.
Уночі тіні плазували по стінах, у їхньому танці вбачалося мертве обличчя батька, обличчя матері, закам’яніле від горя і помутнілий погляд божевільного дона Кристобаля.
Сам Лицар Печального Образу з’являвся у Алонсовім сні — божевільний, з липкою доріжкою слини, по щоці.
* * *
— Досить, — похмуро сказав Санчо. — Годі, дівко, пожартували — пора і честь знати. Здається, ваш сеньйор Алонсо жартів не розуміє…
Феліса здивувалася:
— Так? А я ляльку саме зробила потішну, неначебто повішеник, хотіла сеньйору за віконце підвісити…
— Досить, я сказав…
— …А потім швидко зняти, ніби привиділося… був повішеник — нема повішеника…
— Досить!
— Добре… Не потрібний повішеник? Шкода. Скажи хоч зараз, навіщо все це тобі було потрібно?
Санчо глянув на Фелісу так, що та прикусила язик.
* * *
— Алонсо, — вночі Альдонса розбудила його, коли він стогнав. — Алонсо… Це сон. Це усього лише сон. Перестань… Що з тобою?!
Він прекрасно розумів, що з ним, але сказати Альдонсі не наважився.
Хвороба набирала розгону, як пущений схилом камінь. Алонсо бачив те, чого не бачать інші; він бачив, як небезпечно хитається над головою стеля, як просідають порохняві балки.
— Альдонсо… вийди з будинку. Тут небезпечно.
— Алонсо, що з тобою?!
Він стримувався з останніх сил, але хвороба брала гору, і тоді він запросив Карраско.
— Сеньйоре Алонсо! Невже?!
Юний психіатр був блідий, як та примара, що привидівся Алонсо в темряві вітальні; губи його тряслися, коли він оглядав Алонсо, стукав по колінах, заглядав у зіниці:
— Сеньйоре Алонсо… Треба заспокійливого. Ось таблетки… Негайно починаємо посилений курс… Отож, вам здається, що вас переслідують? За вами хтось ходить? А перед цим вам не здавалося, що до вас погано ставляться?
Алонсо
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сліпий василіск», після закриття браузера.