Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

— за нами. Кожна хвилина, яку відміряв годинник, здавалася ще одним гвіздком у труну пані Сапсан. Я піймав себе на тому, що уважно дивлюся на неї, неначе вірив: якщо досить уважно придивитися, можна помітити зміни, які з нею відбуваються, побачити, як повільно вигасає в ній людська іскра. Але вона була така сама, як зазвичай, тільки спокійніша, спала в сіні біля Бронвін. Маленькі вкриті пір’ям груди повільно здіймалися й опадали. Здавалося, вона зовсім не розуміє, які неприємності нас спіткали і який відлік часу завис у неї над головою. Може, те, що вона могла в такий час спати, і було доказом її поступового перетворення. Бо в колишньої пані Сапсан уже б стався нервовий напад.

А потім мої думки (як і завжди в ті миті, коли я не міг тримати їх у шорах) помандрували до батьків. Я намагався викликати в пам’яті їхні обличчя такими, якими востаннє їх бачив. Перед внутрішнім зором зливалися воєдино різні деталі: ледь помітна щетина, яка виросла в тата після кількох днів на острові; те, як мама несвідомо гралася з обручкою, коли тато задовго розводився про щось для неї нецікаве; стрімкий погляд батькових очей, що завжди вивчали обрій у нескінченних пошуках птахів.

Тільки тепер вони, мабуть, шукали мене.

На циганський табір опускався вечір, і все навколо потроху оживало. Цигани розмовляли й сміялися, а коли зграйка дітей заграла в покоцані роги й скрипки та заспівала, всі пішли в танок. У перерві між піснями до нашої клітки ззаду прокрався хлопець із оркестру. У руках він тримав пляшку.

— Це для хворого, — сказав він, нервово озираючись.

— Для кого? — перепитав я, і він кивнув на Г’ю, котрий миттю зорієнтувався і сповз на підлогу в нападі кашлю.

Хлопець простягнув пляшку крізь ґрати. Я відкрутив кришечку, понюхав і мало не впав. У ніс ударив сморід скипидару, змішаного з гноєм.

— Що це таке? — спитав я.

— Знаю тільки, що воно помагає. — Він знову озирнувся. — Так, я вам шось приніс. Тепер ви в боргу. Розкажіть, що ви скоїли? Ви ж злодії? — А тоді стишеним голосом спитав: — Чи пришили когось?

— Про що він говорить? — не зрозуміла Бронвін.

«Нікого ми не пришивали», — хотів було сказати я, та одразу ж у пам’яті промайнув образ Ґолана, що летів, перевертаючись у повітрі, прямо на скелі, і я вирішив за краще промовчати.

Замість мене сказала Емма:

— Ми нікого не вбивали!

— Ну, шось же ви таки зробили, — зауважив хлопець. — Бо чого б за вас раптом винагороду призначали?

— А є винагорода? — спитав Єнох.

— А то. Цілу купу грошви за вас пропонують.

— Хто?

Хлопець знизав плечима.

— Ви нас здасте? — спитала Оливка.

Хлопець відкопилив губу.

— Не знаю, здамо чи не здамо. Над цим великі цабе мізкують заре. Хоча, знаєте, вони не дуже довіряють тим, хто пропонує винагороду. Але ж гроші не пахнуть, а ви на запитання не відповідаєте, і їм це не подобається.

— Там, звідки ми родом, — гордовито промовила Емма, — людей, які звертаються до тебе по допомогу, запитаннями не закидають.

— І в клітки не садять! — додала Оливка.

Аж раптом десь посеред табору пролунав оглушливої сили вибух. Циганча втратило рівновагу й звалилося з містка в траву, а ми всі поприсідали, щоб врятуватися від казанків і каструль, які летіли від багаття. Циганка, яка над ним чаклувала, побігла геть із несамовитими криками. Її сукня палала, і якби хтось не вхопив відро з водою для напування коней і не вилив на неї, бігла б вона аж до океану.

За мить ми почули, як невидимий хлопчик піднімається містком до нашої клітки.

— Ось що буває, коли пробуєш посмажити омлет з яйця дивної курки! — сказав засапаний Мілард і розсміявся.

— Це ти? — спитав Горацій.

— Усе було занадто чинно й тихо… поганий клімат для кишенькових злодіїв! Тому я підкинув їм у яйця одне наше. І вуаля! — Мілард показав фокус: раптом нізвідки з’явився ключ. — Люди менш схильні помічати мою руку у своїх кишенях, якщо перед тим їм в обличчя вибухнула вечеря.

— Але ти довго вовтузився, — дорікнув йому Єнох. — Нумо, випускай нас звідси!

Та не встиг Мілард вставити ключ у двері, як циганча встало і заволало:

— Рятуйте! Вони тікають!

Хлопчисько чув нашу розмову, але в хаосі після вибуху на його крики ніхто не звернув жоднісінької уваги.

Мілард повернув ключ у замку. Двері не відмикалися.

— Холера, — вилаявся він. — Я що, не той ключ вкрав?

— Ааааа! — заверещав малий циган, тицяючи пальцем у те місце, звідки долинав голос Міларда. — Примара!

— Будь ласка, заткніть його хто-небудь, — попросив Єнох.

Відгукнулася Бронвін. Вона простягнула руки крізь ґрати, вхопила хлопця попід пахви, підняла в повітря й притисла до клітки.

— Ряяяятуйте! — розривався він. — У них мммфффф…

Бронвін затулила йому рота долонею, але запізно.

— Ґальбі! — крикнула якась жінка. — Ану відпустіть його, дикуни!

Отак зненацька, не маючи жодного наміру, ми взяли заручника. До нас уже бігли чоловіки-цигани. Їхні ножі поблискували у тьмяному вечірньому світлі.

— Що ви робите? — закричав Мілард. — Відпустіть хлопця, вони ж нас усіх уб’ють!

— Ні, не відпускай, — скомандувала Емма і закричала до циган: — Звільніть нас або хлопчик помре!

Цигани оточили нас, вигукуючи погрози.

— Якщо бодай волосина впаде з його голови, — заволав ватажок, — я вас усіх передушу голими руками!

— Назад! — застерегла Емма. — Відпустіть нас, і ми нікого не чіпатимемо.

Один циган побіг до клітки, Емма інстинктивно змахнула руками, й між долонями спалахнула велетенська вогненна куля. Юрба охнула, і циган різко загальмував.

— Ну от, догралися! — просичав Єнох. — Тепер нас повісять за відьомство!

— Спалю першого ж, хто спробує! — закричала Емма й розвела долоні, щоб куля стала ще більшою. — Ну, покажімо їм, з ким вони зв’язалися!

Настав час зіграти виставу. Першою вступила Бронвін: однією рукою підняла хлопчину ще вище (той несамовито молотив ногами повітря), а другою вхопилася за ґрати даху клітки й стала згинати прут. Г’ю виткнув обличчя між ґрат і випустив з роззявленого рота бджіл, які вишикувалися в лінію. А тоді ще Мілард, котрий втік від клітки, щойно його помітив хлопець, закричав десь поза спинами юрби:

— А якщо ви думаєте, що зможете побороти їх, то це ви ще мене не знаєте! — І запустив яйцем. Воно описало дугу понад головами циган і гучно бабахнуло на галявині неподалік, здійнявши вгору стовп землі до верхівок дерев.

Коли розвіявся дим, запанувала тиша. Ніхто не наважувався ні поворухнутися, ні заговорити. Спочатку я подумав, що наша вистава паралізувала циган і вони застигли від