Читати книгу - "Смерть Верґілія"

оці óбрази, запахи, шурхоти зливаються з образами, запахами, шурхотами минулого, того минулого, яке він прожив і пережив, вони поставали в подвійних спогадах — про те, що було і що буде, спогадах, просякнутих такою непоясненною і невідворотною зловорожістю, спогадах таких незбагненних і невловимих, таких загадкових попри свою оголеність, що він, розпалений ними і воднораз скований, знов провалився у хаос, у гущу всіх розокремлених тих голосів… Безликість, від якої йому пощастило, як він гадав, утекти, знов полонила його, і постала вона не туманною невиразністю стадного першопочатку, а досить безпосередньо, майже відчутно на дотик, хаосом розокремлення й розпаду, що його, хоч ти як прислухайся, хоч ти як намагайся, вже ніколи не стримати, не обернути на єдність; о, цей демонічний хаос усіх голосів розокремлених, усіх пізнань розокремлених, усіх речей розокремлених, байдуже, якому часу вони належать — нинішньому, минулому чи майбутньому; тепер цей хаос напосідав на нього, він був безсилий перед цим хаосом, атож, саме так і чинилось, відколи той клекітний і невиразний вуличний гомін почав зливатися в гущу розокремлених тих голосів. Атож, так і чинилось. О, кожного з нас оточують густі чагарі голосів, кожне з нас все життя блукає у них, блукає й блукає, і все ж таки в цьому глухому, багатоголосому лісі ми прикуті до місця, до одного-єдиного місця, попавши в тенета нічної гущавини, тенета лісового коріння, що проростає потойбіч усіх часів і просторів; о, кожному з нас загрожують непогамовні голоси і їхні щупальці, загрожують голоси-гілки й голоси-сучки, що переплітаються поміж собою і обплітають нас, що виростають одні з одних, угору вистрілюють і знов обвиваються одні навколо одних, демонічні в своїй самовільності, демонічні в своїй відокремленості, голоси миттєвостей, голоси років, голоси віків, що сплітаються в сув’язь світів, сплітаються в сув’язь часів, незбагненні і непроникні в своїй громохкій німоті, вологі від болючого стогону й тверді від осяйного шаленства цілого світу; о, ніхто не уникне такого одвічного рокоту, нікому його не оминути, бо кожнісіньке з нас, знає воно чи не знає, — й самé не що інше, як один із тих голосів, і самé часточка їхнього хору, часточка тої загрози, неподільно-злютованої і непроникної, яка в них чаїться… На що вже тут сподіватися! Нема порятунку нікому, хто заблукає у нетрищах, довкола ні стежки, ні просвіту, а якщо тільки спробуєш, якщо тільки зважишся своїми надіями сягнути за межі, туди, в неосяжну безмежність, де ще можна відчути і єдність, і лад, і всепізнаність усіх голосів, де можна відчути їхній великий, пророчий акорд, що збирає і гасить у собі голоси, акорд світової єдности, світового ладу, світової всепізнаности, який долинає відлунням з найдальших просторів, останній відгомін розв’язання світового завдання, то надія така, зухвала для смертного й відразлива для богів, ущент розбилася б об мур глухоти, сконала б у нетрищах голосів, у нетрищах пізнання, у нетрищах часів, сконала б у вмирущих зітханнях; бо недосяжне джерело голосів, що витікає з початку часів, воно сховане глибоко-глибоко під корінням усім, сховане під усіма голосами, сховане під усією німотою, недоступне для вод, що живлять коріння лісів, у ньому зберігається зоряний план єдности ладу і мови, невидимий оку символ усіх символів, адже безмірне й більш, ніж безмірне, розмаїття напрямків у надбезмірному просторі, безмірне число відокремлень, безмірне число роздоріж і доріг, і навіть безмежні простори мови і спогадів, навіть багатство їхніх напрямів і безкінечність їхньої власної відхлані — лише вельми бліде й невиразне, з бідних земних картин-образів зіткане віддзеркалення того, що не збагне жоден розум, що у своєму подиху зберігає весь сферичний простір і воднораз зберігається в кожній щонайменшій сферичній цяточці, вдихаючи й видихаючи само себе й само себе випромінюючи і поглинаючи, відблиск радощів від пізнання, такого символічного, що його майже неможливо пригадати, про нього майже неможливо повідати, його майже неможливо описати, — радощів, що промінням своїм випереджають будь-який час і будь-яку часточку миті обертають на безчасся: перехрестя усіх доріг, недосяжне на жодній із них, несхитно-вічна, вічно несхитна далека мета! Уже перший, найперший крок у будь-який бік цього переплетіння доріг міг би привести до тієї мети і, хоч би ти як поспішав, знадобилося б ціле життя й навіть більше, ніж ціле життя, потрібне було б життя нескінченне, щоб затримати бодай одну-однісіньку, нікчемну мить спогадів, знадобилося б життя нескінченне, щоб хоч на мить, на одну-однісіньку мить зазирнути у мовне бездоння! Наслухаючи ці мовні глибини, він сподівався дістати змогу дослухатися до смерти, сподівався вловити якесь знання, хай не знання, а натяк на нього, навіть туманний проблиск знання про те пізнання, яке вже по той бік пізнання земного, але й саме сподівання його було вже зухвальством через оте невловиме, що з бездоння лункими узгір’ями пробивалось нагору, — відблиск, що, по суті, не був уже й відблиском, по суті, не був уже й спогадом про відблиск, по суті, вже не був і відлунням спогаду, а був легким, як повів, повівом, таким невидимим, що передати його невидимість не до снаги було б навіть музиці, не кажучи вже про те, щоб виразити в цій невидимості передчуття незбагненної нескінченности; ні, пута цих нетрищ ніщо земне не розірве, жоден засіб земний не розв’яже це вічне завдання — розгадати загадку ладу і провістити її, прокладаючи шлях до пізнання по той бік пізнання; ні, все це — привілей неземної влади і неземних засобів, тієї виражальної сили, що перевершує будь-яку земну виражальну спромогу, привілей тої мови, що знялася б над юрмищем голосів, над усіма земними мовами, — тої мови, що була б чимось більшим, ніж музика, мови, що з трепетом серця, зі швидкістю удару серця дає оку змогу осягати пізнавальну єдність буття; для такого звершення потрібна далебі нова, ще не бувала, неземна мова, й підступитися до мови такої у нікудишніх віршиках було просто зухвальством — безплідними намаганнями і блюзнірським зухвальством! О, йому судилося побачити вічне завдання, завдання спасіння душі, йому судилося взяти в руки лопату, і він не помітив навіть, що змарнував на це ціле життя — життя змарнував, згаяв роки, втратив час і не тому, що був нездарою і невдахою, нездатним викопати бодай один корінець, а тому, що вже на саме рішення встромити у землю лопату пішло б усе нескінченне життя, ба більше, тому що смерть переганяє будь-яку душу, а саму смерть не наздожене ніщо, навіть за допомогою мови підслуханої і заздалегідь підслуханих спогадів; усемогутня смерть, усемогутні нетрища, з яких не