BooksUkraine.com » Сучасна проза » Торговиця 📚 - Українською

Читати книгу - "Торговиця"

124
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Торговиця" автора Роман Іванович Іваничук. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 59
Перейти на сторінку:
ми полегшено зітхнули після польського панування, та незабаром цим самим схлипом почнемо задихатися... За польської окупації жив дух боротьби, у совєтській системі панує дух покори й страху... Чому Білас і Данилишин могли йти на смерть з вигуком «Слава Україні!», а на більшовицьких судових процесах засуджені повзали, каючись і обзиваючи себе скаженими собаками — від страху перед смертю, на яку так сміливо пішли галицькі хлопці? А тому, що більшовицький тоталітаризм убив дух протесту».

«Дякую за відвертість і довіру до мене», — промовила Ірина Вільде, тепло глянувши на Сальомею.

Сальомея відказала стримано:

«Ви, ласкава пані, майстерно провели дознання. Для такого вміння треба мати неабиякий талант».

«Я письменниця, — посміхнулася Вільде. — А письменник, якщо це йому потрібно для творчості, мусить перевтілюватися то в юриста, то в лікаря — в кого завгодно, навіть у негідника... А ви спостережлива й розумна, пані Сальомеє... Це властиво євреям. І українцям — теж, адже наші історичні долі вельми схожі... Ви сказали, що євреї, для того щоб вижити, мусили пристосовуватися. І ми так будемо діяти. Я готова до такої методики: вижити, зберігаючи при тому свою духовну сутність».

Вільде підвелася й заговорила несподівано фривольним тоном:

«Дякую за консоляцію. Мала намір зробити це я, але ви мене випередили, — й додала, звернувшись до Геродота: — Вас, пане меценасе, вважають у Місті еталоном порядності. Тож тримайтеся так і далі. Й не зважайте на заздрісників, — повела очима на Сальомею. — Заздрісники — нещасні люди й до того нікчемні...»

Вільде кивнула на прощання головою й вийшла з ресторації.

...Нусю зовсім покинули сили, коли вона звернула з Каштанового провулка на вулицю Скупневича й на тлі дерев Студентського парку зачервонів дах рідного дому.

Пані Емілія навіть не скрикнула, побачивши, як Нуся відкриває хвіртку й заходить на подвір’я, — мати день і ніч простоювала біля вікна, виглядаючи доню, й була впевнена, що з хвилини на хвилину Нуся ступить на поріг, ніби вернулася зі школи після занять... Емілія схопила дочку за руки і, схудлу, легку, вимучену, вклала до ліжка; Антошко стояв посеред кімнати із зів’яло опущеними руками й плакав; Емілія з докором, нібито він один винен у всіх бідах, пробурчала: «Та вже перестань флинькати за тією зафайданою Польщею, якби вона не розпалася, то й Нусеньки ти б ніколи більше не побачив...»

Нуся заснула й спала цілу добу, а прокинувшись, спитала в матері про те, що її найбільше цікавило:

«Олесь приїхав?»

«Я ходила до них, — відказала Емілія. — Й дізналася від пані Фросини, що Олесь вирішив дочекатися у Львові якогось порядку, а тоді поступатиме до медінституту».

«Може, так і краще, — зітхнула Нуся. — І най мамця нічого в мене не випитує, колись про все розповім...»

Нуся почала збиратися. Пан Антошко забідкався: та куди ж ти, ще трохи відпочинь; вона поцілувала батька в щоку й зацитькала: я ж просила не випитувати, є такі речі, про які маю право знати тільки я; Антошко розвів руками й сказав, коли Нуся вийшла з дому:

«Най ся діє Божа воля...»

У Кориничі дівчина перебрела Прут, чайка не возила, й подалася у Залуче до плебанії отця Гаяна, сподіваючись побачити референтку із спеціальних доручень ОУН — дочку священика Зеню Левицьку. Застала й уважно слухала її розпоряджень.

«Залишатися в Місті тобі не можна, — говорила Зеня. — Комуністи викажуть усіх оунівців, які вернулися з польських тюрем... Негайно допитайся у Багінсбергу до Думенкопфа, в нього явочна квартира... а–а, ти вже знаєш про нього... Колоністи готуються до репатріації в Німеччину, голова Спілки галицьких німців Макс Рафайзен виробить тобі документ фольксдойчерки... Таких, як ти, там буде чимало... Я ж залишуся у підпіллі, й ти будеш підтримувати зі мною зв’язок із закордону. Прощавай... Вірю, що недовгою буде наша розлука...»

Професор Тарновецький готував групу фольксдойчів, виробляв у Рафайзена фальшиві документи й розміщав прибулих по квартирах. Перша партія німецьких колоністів мала виїхати до Німеччини в січні.

Перед від’їздом Нуся попрощалася з батьками, й промовив до неї Антошко:

«Десь там Казьо перебуває. Як зустрінешся з ним...» «Казьо мене мало обходить», — різко відказала Нуся. Після її відходу в домі запала така тяжка мовчанка, ніби щойно мерця винесли. Антошко сидів у фотелі, закривши долонями обличчя, й шепотів сам до себе:

«Де б не проклався кордон між Польщею і Україною — по Дніпру, Збручі, Сяну чи навіть по лінії Керзона, — завше він проходитиме через мій дім, розпанахуючи його навпіл...»

Розділ одинадцятий

Нагріті літом осінні вітри звіялися з долів до карпатської гряди; вони остуджувалися у тісняві смерекових пущ, полишаючи рештки тепла біля розпазурених кореневищ, у виворотнях і бездонних пропастях, на дні яких сріблилися заспокоєні осінню ліниві струмки, що доганяли одні одних і, зливаючись у широкі бинди галасливих потоків, впадали до Черемошу.

Від останнього осіннього тепла набухала чатинна повсть, у ній потавали ноги, ставало важко йти, й жаб’євський війт Петро Шекерик, продершись крізь хвойну гущавину, опинився нарешті на белебні Льодової Баби, яка розігнала увсебіч на видолини, що з обох боків обступили її підніжжя, Чорний і Білий Черемоші.

Й здалося цієї миті Шекерикові, що зайшов він у потойбічний світ, де зберігся ще ніким не порушений дух старовіку, й не чутно було тут ні владних перемін, ані подиху зачаєних небезпек, що їх принесла у надпрутські доли війна...

З гірського тунелю вихоплювався в подовгувату долину Чорний Черемош, а з піднебесної Дземброні вибігала збитошна річка, що обмивала Скарби, присілок Бистреця, вливалася вона до Черемошу з переможним шумом, начебто не вона в Черемош, а він у неї впадав... А з похилої скарбської царини дивився на вічне змагання гірських сил критий гонтом двовежний теремок, й здався він у цю хвилину жаб’євському війтові неприступною фортецею, над котрою у потойбічному карпатському світі не владна зла сила, яка вигнала його з дому шукати захисту в захованій у горах віллі співця Гуцульщини — характерника Станіслава Вінценза.

Й немов нічого тривожного не лучилося на світі: незворушний спокій витав над Бистрецем, й здавалося Шекерикові, що часу тут не існує, що неторканим зберігається дух правіку, що минулого теж немає, тільки теперішність — і в такому застиглому часі зринула перед ним жива картина, немов над сценою піднялася завіса...

Люта зима в Карпатах, аж липне в носі, біла габа вкрила гори, білими кутасами закосичилися смереки, й не видно на поверхні борів ні верховіть,

1 ... 25 26 27 ... 59
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Торговиця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Торговиця"