Читати книгу - "Торговиця"

ні гілок, й лінії просік засипані білизною — пухнаста бараниця простелилася над безмежним гірським ковчегом, і по тій бараниці до терема з двома вежами, тусуючись та галайкаючи, котиться орда засніжених колядників, перебраних за ведмедів, чортів, відьом, чугайстрів, жидів, жовнірів і пророків у коронах; над ордою похитуються на тичках звізди, сонця, місяці й голови допотопних звірів — то допадає до вілли карпатського співця Вінценза новорічна маланка, щоб під Василія налякати химородника й завіншувати, аби йому краще зародило, ніж торік; а по горах то тут, то там волає трубний звук трембіт, щебет скрипок, лунають голосні сміхи й теленять колядки про предвічного Бога; від пострілів з пістолів дзеленькотять вікна в теремі, сиплеться сріблом звук дзвіночків, тупотять ноги, скриплять чоботи у дворі; скарбникбереза Петро Шекерик бере високу нуту, й заводить маланка старосвітську колядку, що відлунюється в бескеттях:

Ой ішли туди дев’ять купців,

Дев’ять купців — самі молодці,

Ой ішли вони і спиталися

Доброго ґазди — ґречного пана,

Ґречного пана, пана Станіслава:

Ой ми знаємо, що ти дома,

Що сидиш собі по кінець стола...

Пан Вінценз широко відчиняє двері терема, впускає маланку до хати; пані Ірина зі служницею виносять полумиски з голубцями, буджениною, банушем, пан Станіслав наливає в пугарі горівки, перебраний тлум випиває, дякує й починає представляти панові дійство з ангелами, Юдою і тріє царями; новорічний гомін розлітається понад горами...

Чи було таке? А було!.. Та інша картина відслоняється перед Шекериком: на белебень Льодової Баби виходить з недеїв дід Іванчик.

Давно вже покійний Шекериків дід з Голов — старий ворожбит, забобонник, знавець найсокровенніших заклинань, знахарських примівок і зловісних наслань на недругів — вийшов з бистрецьких пропастей і став перед своїм наймолодшим онуком достоту таким, як був у Петровому дитинстві: довговусий, з поораним ритвинами обличчям, в чорному ширококрисому капелюсі з павиним пір’ям за околичкою й довгополому байбараку, защінканому під шиєю червоними кутасами, взутий у грубошкірі постолі із загнутими уверх рийками та з мосяжною барткою в руці.

Стояв він мовчки, наче дивом дивувався, що цей колись допитливий хлопчина, який переймав від діда, немов молитви, розмаїті повір’я, найнеймовірніші старосвітські перекази, легенди та басні, відчужившись від родимих вуглів найстарішої в Головах гражди, прилучився до вищого світу, став послом до польського сейму, знакомитим письмовцем, який видавав у самого Гнатюка записані від старих гуцулів оповідки про опришків, а ще й гуцульські календарі складав, був обраний війтом у Жаб’ї, проте не відцурався від народної ноші, ані від мови, хоч усе своє зріле життя приятелював з великими ученими із панського світу — Станіславом Вінцензом та Гнатом Хоткевичем, в красноїльському театрі якого грав Довбуша; був теж бажаним гостем у Франка й Коцюбинського, коли вони літували у Криворівні... Довго стояв мовчки перед Петром Шекериком дід Іванчик і врешті заговорив до внука, запитуючи про те, що його найбільше цікавило: чи сповнив він свою обітницю, яку дав дідові, коли ще вчився у головського вчителя Луки Гарматія — напишу, мовляв, діду, про вас велику книгу, щоб і наші нащадки мали змогу пізнати вірну правду гуцульського старовіку...

Й відказав Шекерик дідові, що книга майже готова, але як нині її уберегти, коли настав такий час, що старосвітські оповіді за крамолу вважають, — хіба що вдатися мені до святотатського вчинку, який диявольську силу дає; ви на нього колись важили, діду, та не зважилися, злякавшись небесного прокляття.

...Був дід Іванчик завзятим мисливцем, умів бистрооко цілитися у звірину чи в птаха, й падали до його ніг цапки, олені, ведмеді, навіть орла знімав з небесного зеніту. Встеляв шкірами долівки усіх клітей гражди, опудалами яструбів та пугачів обставив світлицю, на стінах пишалися оленячі роги, впираючись крученими гілками аж у стелину, а зі сволоків шкірилися зубаті пащі вепрів, лякаючи Іванчикових гостей, які у дні престольних празників приходили до нього на балюнок.

Та всього цього було дідові мало: чорна заздрість його душила, коли згадував, що живуть у Головах ще знакомитіші за нього мисливці — Джинда і Бурдей; їхня слава не давала Іванчикові спокійно спати, й задумав він диявольської сили запосягти. Й коли перед Великоднем приймав від священика святе Причастя із золотої ложечки, — не ковтнув оплатки, сховав під язиком, щоб потім закласти Боже Тіло в патрон і вистрелити в розп’яття...

Підніс священик цілувального хреста до його уст, та не схилився над ним Іванчик, й постала перед його очима щедра лісова здобич, яка уславить грішника не так користю, як славою першого в горах мисливця, наділить його незмірною силою, орлиним оком і готура слухом... Він побачив себе велико сильним у тілі, та водночас відчув, як ослаб його дух. Повів очима по людях, які півколом клячали перед престолом, і втямив, що всі вже бачать його задуманий гріх. Глянув на іконостас: Матір Божа плакала, і прошепотів Іванчик покаянну молитву — яко Юда, яко разбойник ісповідуюся тобі — а тоді прийняв Причастя і втішився чистотою своєї душі, на яку щойно насувалася чорна тінь святотатства.

Але ж бо гей, — подумав Петро Шекерик, все ще від поганих роздумів стовбнем врослий у кам’янистий кряж, — скільки то люду нині на схожий гріх наготовилось, щоб приспособитися до диявольської сили, яка із студених земель Гога і Магога прикотилася в Галицький край, і як радітиме червоний диявол на високому пекельному троні, коли той люд, свій дух тратуючи й достаток зрадою заробляючи, наготовиться святе Причастя на олов’яну кулю перемінити... Але як уникнути рятівних спокус і звідки взяти сил для порятунку честі?

Він вивільнив ноги із кам’янистої жорстви й потупотів схилом униз, наче втікав від поганого наслання, перебіг кладкою через Черемош, залишивши позаду лютий Бистрець, що несамовито ревів, ніби сердився на Шекерика чи то на весь світ, загрожений святотатним гріхом, й затермосив дзвоником, що висів на брамі обійстя Станіслава Вінценза.

Пан Станіслав, почувши дзвоник, вибіг на веранду, мовби давно чекав, перебуваючи у невіданні, хоча б якогось гостя, тихо скрякнув і потупцював через подвір’я до брами. Відчинив і сторожко дивився на Шекерика, чекаючи від нього лихої звістки, бо добрих тепер ніхто не сподівався. Гість мав стурбований вигляд, довго мовчав і врешті запитав з острахом:

«До вас ще не приходили?»

«Ще ні, — відказав Вінценз. — Та й маю надію, що в такі незвісті...»

«О, вони всюди доберуться — як таргани... З Жаб’я, Косова й Міста позабирали ночами багатьох — урядовців, просвітян, стрілецьких комбатантів, промисловців — як поляків, так