Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

— Ну, Джиме, ти зовсім не зрозумів, у чому суть, їй-Богу, не зрозумів.

— Хто? Я? Та ну тебе! Що ти мені товчеш про свою суть! Коли вона є, я її бачу, а в цьому рішенні ніякої суті й близько нема. Сперечалися ж не за половинки, а за ціле немовля; а якщо людина думає, що цю суперечку можна владнати однією половинкою, то, виходить, у голові й краплі мозку нема. Ти мені про свого Соломона не розказуй, Геку, я й без тебе все знаю.

— Та ну що ти рогом уперся! Кажу ж тобі — ти не зрозумів, у чому суть.

— Та ну її, твою суть! Що я знаю, того мені й досить. По-моєму, справжня суть не в цьому, — треба глибше дивитися. Суть у тому, які в цього Соломона звички. От візьми людину, в якої лише одна дитина чи дві, — невже така людина буде людьми розкидатися? Ні, не буде, вона собі цього дозволити не може. Бо знає, що дітей цінувати треба. А якщо в неї п’ять мільйонів дітей бігають по будинку — що ж, тоді інша справа. Йому все одно, чи немовля навпіл розрубати, чи кошеня. Однак ще ціла купа дітей лишиться. Однією дитиною більше, однією менше — для Соломона це все один чорт.

Я ще ніколи не бачив таких негрів. Якщо йому щось забреде в голову, то вже цього нічим звідти не виб’єш. Від жодного негра Соломону так не перепадало. Тоді я перевів розмову на інших королів, а Соломона спробував обминути. Розказав йому про Людовіка XVI, якому колись давно у Франції відрубали голову, і про його маленького сина, так званого дофіна, який мав володарювати, а його взяли та й запроторили до тюрми. Подейкують, що там він і Богу душу віддав.

— Нещасний!

— А інші кажуть — він утік із тюрми і врятувався. Нібито поїхав до Америки.

— Оце добре! Тільки йому тут ні з ким дружити, бо ж королів у нас нема. Правда, Геку?

— Нема, це точно.

— Значить, і посади для нього в нас немає. Що ж він тут буде робити?

— Звідки ж мені знати? Деякі з них ідуть у поліцію працювати, а інші навчають людей по-французьки говорити.

— Ти що, Геку, невже французи говорять не по-нашому?

— Ага, Джиме, ти б ні однісінького слова не допетрав із того, що вони балакають, правда!

— Оце так! Чого ж воно так виходить?

— Не знаю, тільки так воно й є. Я в книжці читав про їхню тарабарщину. Ось якщо підійде до тебе якийсь чолов’яга і запитає: «Парле ву франсе?» — ти що подумаєш?

— Та нічого я не подумаю, а відразу лусну його по довбешці, — тобто якщо це не білий. А негру я не дозволю так мене обзивати!

— Тю на тебе, хіба ж це лайка? Просто це означає: «Чи розмовляєте ви французькою?»

— То чого він по-людськи не спитає?

— Він і питає. Тільки по-французьки.

— Та ти смієшся з мене, чи що? Я і слухати тебе більше не хочу. Дурниці якісь!

— Слухай, Джиме, а кішка вміє по-нашому балакати?

— Ні, не вміє.

— А корова?

— І корова не вміє.

— А кішка говорить по-коров’ячому чи корова по-котячому?

— Та ясно, що не говорять.

— Це так має бути, що вони балакають по-різному, згоден?

— Ну, згоден.

— І так має бути, щоб кішка та корова говорили не по-нашому?

— Та звісно, а як же інакше.

— То чого ж і француз не може говорити інакше, не так, як ми говоримо? Ось скажи мені!

— А кішка — вона що, людина?

— Ні, Джиме.

— То нащо кішці говорити по-людськи? А корова хіба людина? Чи вона кішка?

— Зрозуміло, ні те, ні інше.

— То нащо їй балакати по-людськи чи по-котячому? А француз — він людина чи ні?

— Людина.

— Ось бачиш! То чого ж, чорти б його забрали, він по-людськи не балакає? Ну, скажи мені!

Тут я остаточно переконався, що суперечка із негром — даремна трата часу, бо все одно нічому путньому негра не навчиш. Та й плюнув на все.

Розділ XV

Ми думали, що за три ночі дістанемося до Каїра[3] на межі штату Іллінойс, де Огайо впадає в Міссісіпі, — лише на це ми й сподівалися. Пліт ми продамо, сядемо на пароплав і поїдемо вверх по Огайо: там вільні штати, там нічого боятися.

Але другої ночі раптом спустився туман, і ми вирішили причалити до острівця, порослого чагарником, — як ти поїдеш далі, коли навкруги нічого не видно! А коли я під’їхав на човнику до кущів, щоб прив’язати мотузкою пліт, то побачив, що там і вхопитися ні за що: стирчать лише тоненькі гілочки. Я обмотав мотузку навколо одного куща ближче до води, але течія тут була така сильна, що кущ вирвало разом із корінням і пліт понесло далі. Я помітив, що туман дедалі густішає, і мені стало так неприємно та моторошно, що я якийсь час не міг навіть рушити з місця, та й пліт уже зник із очей — за двадцять кроків годі було щось розгледіти. Я скочив у човник, перебіг на корму, схопив весло і почав відштовхуватись. Човник не піддавався. Я так поспішав, що забув його відв’язати. Підхопившись, я почав розв’язувати мотузку, але руки в мене тремтіли від хвилювання, і я довго нічого не міг вдіяти.

Коли ж нарешті я відчалив, то одразу кинувся наздоганяти пліт, тримаючись відмілини. Усе йшло непогано, доки вона не скінчилася, а оскільки відмілина була завдовжки лише кроків із шістдесят, то дуже скоро я влетів у густий білий туман і втратив будь-яке уявлення про те, де я.

Гребти, думаю, не треба: не дай Бог, ще налечу на мілину чи на берег, ліпше сидітиму сумирно, і хай мене несе за течією. Однак просто так сидіти я теж не міг. Я крикнув і прислухався. Звідкись здалеку донісся ледь чутний крик у відповідь, і мені одразу стало веселіше. Я стрілою помчав у той бік, а сам прислухаюсь, чи не гукнуть до мене знову. Знов почувся крик, і виявилось, що я їду зовсім не туди, а повернув праворуч. Зате наступного разу стало зрозуміло, що я взяв надто ліворуч, але