Читати книгу - "11/22/63"

солодкою здобиччю, в їхніх костюмах завжди відбиваються якісь актуальні захоплення. П’ять років тому ледь не кожен другий хлопчик поставав перед моїми дверима в окулярах Гаррі Поттера з намальованим на лобі слідом від удару блискавки. Сам я багато літ і зим тому вирушив у дебютний вояж у ролі прохача цукерок з брязкотом (на моє настирливе прохання, мати йшла тротуаром за десять футів позаду мене), наряджений зоряним бійцем з фільму «Імперія завдає удару у відповідь». Тож хіба дивно, що Гаррі Даннінг мав на собі індіанський костюм?

«Кавабанґа, Баффало Боб», — привітався я з власним відображенням у дзеркалі й раптом кинувся бігом до свого кабінету. Я не зберігаю всі шкільні роботи — жоден учитель не зберігає… в них можна потонути! — проте я виробив звичку робити ксерокопії найкращих текстів. Вони слугують чудовими навчальними прикладами. Я б ніколи не використав твору Гаррі перед класом — текст, як на таке, надто приватний, але я пам’ятав, що все одно зробив з нього копію, тому що в мені самому він викликав таку потужну емоційну реакцію. Я висунув нижню шухляду і почав ритися пальцями в пацючому гнізді з течок і окремих аркушів. Через п’ятнадцять пітних хвилин я знайшов його твір. Сів за стіл і почав читати.

4

«Тоді був не день а було під нічь. Та нічь що змінила моє життя була нічю коли мій батько замордував мою матір і двох моїх братів а мене дуже поранив. Він поранив мою сестру теж і то так сильно шо вона запала у кому. За три роки вона померла а так і не прокинулась. Її ім’я було Еллен і я дуже її любив. Вона любила сбирати квіти і ставити їх у вази. Що трапилося було як у фільмі жахів. Я ніколи не хожу дивитися фільми жахів бо в нічь на Гелловін 1958 року я один такий пережив.

Мій брат Трой був надто дорослий щоб кричати каверзи або ласощі (15). Він дивився телевізор з моєю матірю і сказав шо допоможе нам їсти наші цукерки коли ми повернемося додому а Еллен, вона сказала ба ні, наряжайся і сам ходи збирай, і всі сміялися бо ми всі любили Еллен, їй було тільки 7 але вона була справжня Люсі Болл, вона могла будь-кого росмішити, навіть мого батька (якщо він був тверезий тобто, коли пяний він був скажений). Вона нарядилася принцесою Літоосінь Зимавесна (я шукав і це саме так і пишеться) а я нарядився як Баффало Боб, вони обоє з передачі ГАВДІ ДУДІ котру ми любимо дивитися. „Скажіть но дітки котра година?“ і „А що нам скаже Арахісова Гарелея“[109] і „Кавабанґа, Баффало Боб!!!“ Ми з Еллен любимо цю передачу. Вона любить Принцесу а я люблю Баффало Боба і ми обоє любимо Гавді! ми хотіли шоб наш брат Тугга (його звуть Артур але всі його звуть Тугга, я не памятаю чому) нарядився як „Мер Фінеус Т. Бластер“ але він не захотів, він сказав шо Гавді Дуді це маляча передача, а він піде як Франкенстайн хоча Еллен сказала шо та маска лячна. А ще, Тугга, він дав мені про**атися бо я брав своє ружо а він сказав шо у Баффало Боба нема ніякої зброї в передачі по телевізору, і моя мати вона сказала, „бери якшо хочеш Гаррі це ж не справжнє ружо і навіть фіткивними кульками не стріляє тож Баффало Боб не образиться“. То було останнє шо вона мені сказала і я радий шо то були добрі слова бо вона бувала і строга.

Отож ми готові були вирушати а я сказав зачекайте секунду мені треба збігати у туалетну бо я так хвилююсь. Вони всі засміялись з мене, навіть Мама і Трой на дивані але шо я побіг пісяти то врятувало мені житя бо тоді якраз зайшов мій тато з молотком. Мій тато він був поганий коли пяний і бив мою маму „часто густо“. Один раз коли Трой пробував його зупинити уговорами шоб він того не робив, він зламав Трою руку. Того разу він майже попав у тюрму (мій тато тобто). Значить, моя мама з татом жила „окремо“ в той час про який я пишу, і вона думала з ним розлучитися, але то було не так легко тоді у 1958 як це зараз.

Значить, він війшов у двері а я був у туалеті пісяв і почув як моя мати каже „Забирайся звідси з отим шо приніс, тебе тут не чекали.“ А далі вона починає кричати. Потім після цього вони всі уже кричали».

Там було й далі — ще три жахливих сторінки — але то не я мусив їх прочитати.

5

Не було ще й половини на сьому, як я знайшов Ела в телефонному довіднику і без вагань набрав його номер. Авжеж, я його не розбудив. Він відповів уже на перший гудок голосом більше схожим на собаче гавкання, аніж на людську мову.

— Агов, друже, чи ти не зарання пташка?

— Я хочу показати тобі дещо. Один учнівський твір. Ти навіть знаєш того, хто його написав. Мусиш; його фото висить в тебе на Стіні знаменитостей.

Він покашляв і тільки потім заговорив:

— В мене багато фотографій на Стіні знаменитостей, друже. Гадаю, там мусить бути навіть одна з Френком Анічетті, десь того часу, коли відбувся перший Моксі-фест. Підкажи мені, про кого йдеться.

— Я тобі краще покажу. Можна мені приїхати?

— Якщо тобі не завадить, що я буду в халаті, під’їжджай. Але я мушу спитати в тебе прямо зараз, коли ти з цим вже переспав. Ти щось вирішив?

— Гадаю, спершу я мушу сходити туди ще раз.

Я повісив слухавку раніш, аніж він устиг поставити мені ще якісь запитання.

6

У вранішньому світлі, яке лилося крізь вікно його вітальні, він мав вигляд гірший, ніж будь-коли. Білий махровий халат висів на ньому опалим парашутом. Уникнення хіміотерапії дозволило йому вберегтися від облисіння, але волосся в нього порідшало, стало по-дитячому тонким. Очі його, здавалося, ще глибше позападали в очницях. Він прочитав твір Гаррі Даннінга двічі, потім вже було відклав його, але взяв і прочитав знову. Нарешті він подвів очі на мене й промовив:

— Ох ти ж, Йсусе з-хреста-гнаний Христе.

— Коли я це перший раз читав, я плакав.

— Я тебе розумію. Ота частина, де про духовушку «Дейзі»[110], вона мене серйозно зачепила. Тоді, у п’ятдесятих, реклама пневматичних рушниць цієї фірми була на останній