Читати книгу - "Операція «Вольфрам»"

— Я чув, ніби ви спіймали на кораблі небезпечного злочинця, — сказав начальник поліції. — Ми приїхали забрати його.

— Злочинця? — здивувався капітан.

— Так нам повідомили.

— Це якісь плітки. Хто вам таке сказав?

— Один робітник, який працює у вас.

— Певно, йдеться про того волоцюгу, що пробував украсти в боцмана пляшку горілки, — наче здогадався Антон Міллер. — Його спіймали на гарячому. Боцман мало не луснув зі злості, бо то була пляшка натурального віскі «Блек енд уайт».

— Де той чоловік?

— Я наказав своїм людям викинути його з корабля, бо не маю часу займатися кожним злодієм, — констатував капітан.

— Його справді вже тут немає?

— Всі члени екіпажу і навіть робітники бачили, як його зводили з корабля. Можете запитати в них.

— Якщо я знайду цього чоловіка на кораблі, ви матимете великі неприємності, — попередив комендант. — Краще видайте його добровільно.

— Пане комендант, — засміявся Боргуліс, — поліція завжди бажаний гість на нашому кораблі. І пляшечка віскі в мене завжди знайдеться.

— Зробимо обшук, — не поступався начальник поліції.

— Прошу, панове. Ввесь корабель у вашому розпорядженні.

Один з поліцейських, який досі розмовляв з робітниками, підійшов до свого начальника і щось тихо сказав йому на вухо по-португальському. Так швидко, що Міллер, який добре знав португальську мову, нічого не зрозумів. Після розмови з підлеглим начальник поліції відмовився від обшуку корабля, зате не відмовився від почастунку в капітанській каюті.

Запаси віскі Боргуліса були, мабуть, досить значні, бо представники влади пробули в нього кілька годин і потім не без труднощів зійшли по трапу на землю.

На додачу кілька зелених папірців знову перейшли з рук у руки, і на цьому інцидент був вичерпаний.

Радів тільки Фок. Він пояснював спільникам, що коли б не його задум видати палія власникові копальні, вони б мали великі неприємності. А головне — поліція тихенько випустила б його на волю.

— Наш пташок дуже розчарувався, коли ми випроваджували його з корабля. Він сподівався вийти звідси разом із комендантом поліції, який наперед узяв за це кругленьку суму.

— Можу побитися об заклад, — засміявся капітан, — що він так і не повернув її.

— Один він виграв, бо й від нас отримав дещо.

— А на додачу — моє віскі. Пили його, мов воду. Я навіть боюся, чи мені самому вистачить до кінця подорожі.

Проте віскі та інших трунків було на кораблі достатньо, і, закінчивши вантажити руду, капітан організував прощальну вечерю. Окрім трьох спільників, на ній були присутні також власники копальні. Всі були в чудовому гуморі, бо зиску — і то великого! — залишилось чекати зовсім недовго.

— Що сталося з отим палієм? — запитав Антон Міллер в одного з бразільських гостей.

— Я не цікавився.

— Його забрали ваші люди.

— Хіба це так важливо, що з ним зробили? Головне: він не повернувся сюди.

— Можливо, вони схотіли, аби він показав, як діє динаміт, — засміявся один бразілець. — Може, його відвезли до річки, до риб-хижаків. А піраньї завжди голодні!

Розділ XII

НАШ КЛІЄНТ — НАШ ПАН

Представник великої японської суднової компанії «Тадасі» у Сіднеї зовсім не здивувався, коли отримав розпорядження, щоб один із кораблів цієї компанії, який саме завантажували пшеницею для Шанхая, перемінив курс і завіз пшеницю в Південно-Африканську Республіку. Японський агент, який вже багато років займався експортом зерна з Австралії, не пригадував, щоб принаймні один корабель з пшеницею плив у тому напрямку, але бізнес є бізнес. Хто продає, зовсім не мусить знати намірів того, хто купує. Головне — аби заплатив за товар і фрахт.

Отже, прийнявши в свої трюми останні тонни зерна і випливши з порту в Сіднеї, корабель «Сакура-Мару» замість півночі взяв курс просто на Дурбан. Корабель мав також гарантований зворотний вантаж у Японію: шістдесят тисяч тонн африканського вугілля. Капітан і екіпаж були задоволені — після півторарічного регулярного курсування між Китаєм і Австралією хоч кілька днів побудуть разом зі своїми сім'ями.

Під час рейсу в Дурбан і при розвантаженні не трапилось нічого незвичайного. Але в порту їх спіткала нова несподіванка — замість вугілля їх завантажили баластом і наказали плисти до Намібії, де вони мали взяти залізну руду й доставити в Кейптаун. Лише тоді, знову з баластом, вони повинні були повернутися в Дурбан по вугілля.

Фрахт був вигідний. Клієнт платив навіть за рейси з баластом, тож судновласник компанії «Тадасі» був задоволений, а екіпаж корабля не мав часу замислитись над дивними витівками замовника, який мусив, мабуть, багато доплачувати до такого сумнівного бізнесу. Аби перевозити руду з Намібії в Кейптаун, не обов'язково фрахтувати для цього японський суховантаж із Дурбана. Для такого рейсу не бракувало кораблів, які стояли на рейді в Кейптауні.

Ні капітанові, ні судновласникові навіть на думку не спадало, що цей вигідний фрахт пов'язаний з однією незначною деталлю: «Сакура-Мару» був кораблем-близнюком «Куретаке-Мару», який зараз довантажували вольфрамовою рудою і який готувався до рейсу через Атлантичний океан.

В одному з портів Намібії на корабель «Сакура-Мару» чекало двадцять тисяч тонн залізної руди. Проте колір цієї руди був якийсь дивний: не темно-іржавий, а значно світліший. Здавалось, ніби в ній більше піску, аніж заліза. Ще дивнішим виглядало те, що для перевезення такої жмені піску був зафрахтований корабель з тоннажем сімдесят тисяч і що капітан отримав розпорядження плисти по той самий пісок аж із Дурбана.

Японці, однак, нічому не дивувались, бо, як відомо, наш клієнт — наш пан. Аби платив. Навантаження залізної руди відбувалось дуже вже повільно: то докерів не вистачало, то мотори псувалися. Проте власник вантажу зовсім не переймався дедалі більшими видатками й, навіть оком не змигнувши, платив за простоювання корабля «Сакура-Мару». Японські матроси вигрівалися собі на корабельній палубі.

Нарешті, ледь завантажений, японський суховантаж узяв курс на Кейптаун. Тут знову його протримали на рейді три дні, й лише потім буксири завели в порт. Чому саме три дні? Це також було таємницею, бо в порту місця було доволі.

Коли руду розвантажили, на корабель прибула санітарна комісія і дала розпорядження знищити щурів, що зайняло іще два дні. Капітан протестував, але дарма. На третій день він також не зміг вийти в море, щоб узяти курс на Дурбан, бо не вистачало буксирів, аби вивести «Сакура-Мару» з порту. Лише пізнього вечора закінчилися клопоти капітана. Нарешті знайшлися буксири, які уже в цілковитій темряві вивели корабель у відкрите море, і той одразу взяв курс на схід.

Якби корабель простояв ще принаймні годину, то матроси зауважили б, що ті самі