Читати книгу - "Флешка-2GB"

І вона дала мені образ Діви Марії в золотій оправі. Зрозумівши, що авдієнція закінчена і не наважуючись уже сказати ані «до побачення», ані чогось на кшталт «героям слава», я вийшов, немов той двієчник із кабінету директора. Мабуть, ікона справді мала чудотворні властивості, бо тлум переді мною поштиво розступався, і я без перешкод дійшов до класу. Заняття скінчилися, і МКД там уже не було — кімната взагалі виявилася порожньою. Тож я вирішив пробиратися назовні.

(Уся ця історія з месиджами й місіями нагадала мені, що теорія знаків, які нібито присутні в нашому житті й треба лиш уміти їх відчитувати, — річ загальновідома й тривіальна. На примітивному рівні вона виражається в забобонах, тлумаченні сновидінь, астрологічних прогнозах та іншій бридні. На рівнях дещо вищих — у практиці одкровень, кабалістичних вправах, писанні священних текстів тощо. Та чи існують межі цих рівнів? Тобто чи існує найнижчий і найвищий серед них, а чи просування вгору і вниз потенційно безконечне, як і в усіх інших напрямках? Поняття не маю. Як не маю поняття, чого мене так вперла та квіточка і чого оце зараз я йду з Матінкою Божою під пахвою.)

Мабуть, я справді довгенько горів на пекельному вогнищі, бо за той час на площі перед собором уже вибудували високі риштування — докладно такі, як у мюзиклі «Hair», з чого я зрозумів, що планується якийсь рок-концерт, а риштування — це місця для глядачів. Ціла конструкція була змонтована на фонтані, що, за львівською традицією, завжди стояв без води. На риштування вже повилазила купа молоді, але пересуватися від цього було не легше, бо весь майдан так само запруджували люди. За межами кляштору ікона, вочевидь, втратила організаційно-регулівну частину своєї сили.

мКд я віднайшов, на диво, без труду. Я розповів їй про завдання настоятельки й показав образ. Уважно роздивившись, ми побачили, що це вицвіла репродукція, вочевидь довоєнна: такі часто можна побачити в галицьких оселях, а золотий обладунок — просто тиснена золотиста фольга, місцями побіліла від часу. Спасибі, хоч рами не було. Чесно кажучи, це відкриття не справило на нас якогось спеціального враження. Тобто я хочу сказати — не було ані розчарування, ані захопленого розчулення. Однак щось усе ж непокоїло мене.

— Бляха! — вигукнув я. — Ми ж забули торби!

І кинувся назад до кляштору.

Мушу сказати, що подальший хід секвенції набув чергових та незідентифікованих мною метаморфоз. Це вже не були провали в тяглості; не були збурення впорядкованості, викликані аберацією розуму; не були семантично-семіологічні сейсмокардіограми. Все видавалося набагато гіршим: секвенція перестала бути секвенцією, тобто sequentia — послідовністю, впорядкованим повторенням однієї теми на різних ступенях розвитку. Все збурилось, переплуталося, перемішалося… А тема… Якщо вона й продовжувала звучати, то у таких глибинах поліфонії хаосу, що навіть моє чутливе вухо автора не могло її вловити.

(Я часто думаю: а чи існує взагалі таке поняття, як «тема»? А чи це просто ми з нашою невитравною потребою до розуміння й класифікування виловлюємо з первозданного білого шуму найпростіші, доступні нашому слухові структури, а потім за допомогою нехитрих арифметичних вправ надаємо їм подоби читабельних послань?.. Ну, але це так, між іншим).

Тож можу хіба що з великою мірою недостовірності згадати кілька отих «найпростіших структур», які мені вдалося виловити з подальшого розвитку подій чи то зором, чи слухом, та аж ніяк не серцем.

Тлум усе густішав.

Були пошуки торбів.

Було привселюдне вкладання Діви Марії поміж сторінками торішнього «Плейбоя».

Був якийсь знавіснілий скаут із здоровезним, немов теля, вівчуром, який (вівчур) постійно намагався пантрувати мене і чомусь відпихав у бік фонтану.

Було зникнення ікони разом із торбами і «Плейбоєм».

Було повзання по дну фонтана серед тисячоногої галасливої юрби, що після кожної пісні (концерт уже тривав) майже синхронно підскакувала і верещала, кувікала, вищала.

Було підписання мирної конвенції із вівчуром.

Повернення Діви Марії.

Фонтан запрацював!

Hair! Hair! Noir.

Концерт як анонс презентації моєї нової книги — чергове прозріння.

Звіробій, серце моє, це багаторічна рослина, тоді як центурія — однолітня. До того ж перший — perforatum, тоді як друга — minus Moench.

Пошуки плаката до презентації.

Покірність і роздратування МКд.

Покірність і роздратування мКд.

Чергове прозріння.

Ще один концерт.

Плакати є, але не ті.

Та все одно вони мої! Мої!

Кляті торби.

Знесилення і піт.

Матінко Божа, порятуй нас.

Ну, і цього мабуть досить. Світліше від цього не робиться. Більше того. Складається ілюзія, що подорож усе ще триває. А це не так. Якось непомітно для себе самих ми із мКд чи то згубилися в густій імлі, чи то від усього пережитого потроху почали втрачати свідомість, у кожному разі, чимраз більше домінувало відчуття, що всі елементи підвладного нам світу: я, вона, він, я, велика торба з брезенту, чорний шкіряний наплічник, синтетична барсетка, плетена сумочка з торочками, конференційний кейс із торішнім «Плейбоєм»; золота і вицвіла, вицвіла й золота Діва Марія та ще невеличкий обшар бруківки, з-поміж каменів якої проростали кволі стеблини Hypericum perforatum L. плюс Centaurium minus Moench — усе це перетворюється на незбагненну цілість, єдність… на щось одне.

І тоді я усвідомив, що Львів — це місто, яке безпосередньо межує з краєм світу. І край цей — не якесь хтонічне провалля, не межа меж уможливлення і навіть не оспіване поетами Ніщо. Це просто  з а к і н ч е н н я.

Levels of Lviv

Коли в 2003-му, після кількарічної перерви я приїхав до Львова, міста було не впізнати. Властиво, міста як такого вже не було. Пекельний вірус, резидент Апокаліпси, про яку методично свідчили епідеміо-есхатологічні голлівудські агітки, таки напав на цивілізацію, але нищив він не людей (як це найчастіше траплялося в згаданих агітках), а мертву матерію. Не вдаючись у фізико-хімічні подробиці, можна сказати, що вірус цей руйнував цементуючі інгредієнти цементу й більшість структурних елементів більшості різновидів цегли. Епідемія розпочалася в листопаді 2002-го, а вже в березні наступного року від Львова майже нічого не залишилося. Ніхто не знав, чи в інших містах відбувається щось подібне, бо зі зруйнуванням забудови знищилися всі комунікаційні лінії, місто опинилося в інформаційному вакуумі. Відрізаність від світу поглибилась із корозією асфальтового покриття доріг, бетону летовищ, автобанів та синтетичних шпал, до складу яких входив цемент. Виїхати чи в'їхати в місто можна було хіба що двома-трьома ґрунтовими коліями.