Читати книгу - "Варфоломієва ніч"

– Ага, з музикою, – кивнула тьотя Роза. – 3 музикою – це добре. Ой, подивись, Боречко, як він гарно посміхнувся! Куколка ти моя! До речі, Ідеєчко, а скільки швидкостей в цьому тетрисі?

– Не рахувала, Розочко!

– Ви маєте рацію, Ідеєчко! Шо його рахувати! Ні, ти тільки подивись, Борю, який наглючий цей ведучий!

– Бачу, Розочко!

– Яка безпардонність! Фі! У нас в Ізраїлі до такого б не допустили! До речі, Ідеєчко, чого вони там так довго грають у тетрис?

– Загралися, Розочко.

– Не інакше, як сподобалося. Правда, Борю?

– Правда, Розочко.

– Ідеєчко, – загадково промовила тьотя Роза, – тільки, будь ласка, не ображайтесь. Я хочу Вас спитати: а Ви з Ґіві граєте у тетрис?

Тут Ідея Іванівна не витримала і голосно розреготалася:

– Граємо, Розочко, граємо!

– А часто, Ідеєчко?

– Як коли, – ухилилася від точної відповіді Ідея Іванівна. Тьотя Роза замислилася, а потім сказала:

– Ви ж не образитеся, Ідеєчко, якщо я Вас іще щось спитаю?

– Питайте, Розочко!

– А грузини так само грають у тетрис, як і ми?

– Хто ми?

– Ну, ви і ми…

– Так само! Тільки трохи темпераментніше. Розочка повернулася до Борі:

– Бачиш, Борю, як люди грають у тетрис! Дядя Боря промовчав.

– Ідеєчко, підіть на кухню і підсмажте молодим курочку! Мій Боря, коли награється у тетрис, то так їсти хоче. Я йому завжди курочку смажу!

– Гарна ідея! – сказала Ідея Іванівна, і дві жінки, сміючись, пішли на кухню готувати курочку.

Незабаром прийшов дядечко Ґіві – веселий і дотепний. Він налив собі шампанського. Трохи випив, а решту вилив собі на голову і розсміявся.

Але цього йому виявилося мало. Він закрив рукою пляшку, збовтав її і полив шампанським Ідею Іванівну і тьотю Розу.

– Ти що, зовсім…? – обурилася Ідея Іванівна. І не від того, що стояла вся мокра. – Ти хочеш наврочити?

– Нэт, нэ хачу!

– Не можна радіти напередодні такого відповідального дня!

– А что мне дэлать, а?

– Что мне дэлать, что мне дэлать! – перекривила його Ідея Іванівна. – Сядь на місце і переживай!

– Понял, дарагая! – слухняно сказав дядечко Ґіві й зібрався був вийти, як тут у кухню увійшов наш молодий герой.

На нього прискіпливо втупилися три пари очей.

– Що таке? – засоромився той. – Чого ви всі на мене так дивитесь?

– їсти хочеш? – обережно спитала Ідея Іванівна.

– Хочу, – сказав наш молодий герой.

– Курочку будеш? – так само обережно перепитала мама.

– Буду! – згодився син.

Тут дядечко Ґіві, який не підозрював про те, що відбулося з його улюбленим Павликом, обурився:

– Павлык, кушать на ночь очэнь врэдно!

Ідея Іванівна стала настирливо виштовхувати дядечка Ґіві з кухні.

– Что такое, дарагая?

– Іди собі, іди. На добраніч, спати час!

– Что такое, ти пачему мэня виганяешь?

– Іди, – я сказала! – гаркнула вона таким тоном, що дядечко Ґіві поспішив дати задній хід.

– Ухажу, ухажу, толка нэ пэрэживай! – позадкував із кухні дядечко Ґіві.

Ідея Іванівна і тьотя Роза замилувано дивилися на те, як їхній улюбленець поїдає, можна сказати, пожирає курочку. І тут Ідея Іванівна з жахом згадала:

– А як же Тетяна? Може… Може, вона хоче курочки?

– Нє-а! – з повним ротом відмовив Павло. – Вона вже спить!

Ідея Іванівна з тьотею Розою навшпиньки прокралися до кімнатки з металевим ліжком і червоними рожами і заглянули в неї.

Дорогі мої читачі! Як би це вам популярніше пояснити?…

Вам не доводилося спостерігати за тим, як плавно пливе риба поміж водоростями… Ні, не так. Ви бачили коли-небудь щойно витягнену кісточку з авокадо? А не пробували її кинути у склянку з водою?… Ще не те… Можливо, так: ви коли-небудь бачили, як гойдається на хвилях буйок із чайкою нагорі?… Ні, краще так: ви бачили знамениті «текучі» годинники Сальвадора Далі?… Га? Так ось.

Тетяна спала й усміхалася. Без подушки. А велика подушка з вишиваною вставкою лежала на підлозі. Молода жінка мала вигляд точнісінько як текучий годинник Сальвадора Далі.

Ідея Іванівна змахнула сльозу з очей і з почуттям виконаного материнського обов'язку пішла до своєї кімнатки. До дядечка Ґіві. Можливо, щоб також пограти в тетрис, щоб потім з таким самим обличчям заснути. Але про це ніхто не знає напевне. Бо за нею ніхто не підглядав у шпарину.

Народжувалася передвиборча субота. Коли не можна агітувати. Вирішили відіспатися. На обід зібралися за великим столом у домі Варфоломійовича. Його дружина зготувала смачний обід. Коли сіли за стіл парочками, відразу виникла підозра, що цієї ночі всі, ну, принаймні, майже всі грали у тетрис. З одного боку стола сиділа пара голубків, що ніжно схилили голівки докупки. Це був Васнєцов-Паваротті і Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна. Павло Іванович Печеніг з Тетяною Горошко сиділи трохи поодаль, мов засватані, немов соромлячись того, що сталося цієї ночі. Дядечко Ґіві час від часу душив в обіймах Ідею Іванівну, публічність цього вияву любові її трохи бентежила, тож вона активно боронилася. Дядя Боря тримав в одній руці руку тьоті Рози, а другою погладжував її руку згори. Словом, ідилія та й годі. Один Варфоломійович, здається, не грав у тетрис цієї ночі, а напружено обмірковував ситуацію.

Час від часу дзеленчав телефон, Варфоломійович підскакував до нього, мов ошпарений і нервово обговорював різні новини. Дзвонили активісти виборчого штабу і переповідали плітки. Кожна плітка викликала в ньому масу негативних емоцій, які він намагався вилити на обідаючих. Проте мирна обстановка за столом якось дисонансувала зі специфічним збудженням довіреної особи Павла Івановича Печеніга. Ніхто всерйоз не сприймав інформацію про те, що Разін справив глибокий вплив на робітників найбільшого в області підприємства; про те, що групка пенсіонерів відкололася від прихильників Печеніга і приєдналася до групи підтримки Смирнова; про те, що Колосальний якось активізувався після того, як на округ приїхав голова найчисленнішої правої партії агітувати за нього, і багато-багато інших речей. Знаєте, мої любі читачі, той стан утоми, коли стає все байдужим? Ось приблизно в такому стані й перебували члени виборчого штабу Павла Івановича Печеніга.

Розмова за столом відійшла далеко від теми виборів. Щоправда, двічі і їм довелося понервувати. Однак зовсім недовго. Перший раз тоді, коли з'ясувалося, що, виявляється, треба було б на кожній виборчій дільниці поставити двох спостерігачів. Недосвідчені політики-аматори якось і не здогадалися про це, поки не подзвонила одна активістка й не запропонувала свої послуги. Група підтримки спершу

перелякалася, що не врахувала такий важливий момент, проте згодом, продискутувавши не більше двадцяти хвилин, заспокоїлася, дійшовши висновку, що представники двох уламків