Читати книгу - "Незвіданий світ"

Челленджер переможно козириться, а Самерлі мовчить, але, як і раніше, до всього ставиться скептично. Завтра мусимо позбутися принаймні частини наших сумнівів. А тим часом, користуючись тим, що Хосе проштрикнув собі бамбуком руку й хоче повернутися додому, посилаю через нього листа. Може, якимось щасливим випадком він і потрапить вам до рук. При першій же нагоді напишу ще. Надсилаю схематичну мапу нашої подорожі. Сподіваюся, за її допомогою вам легше буде стежити за моїм оповіданням.

З нами сталося жахливе нещастя. Хто міг передбачати це? Не знати, чим воно й скінчиться. Може, нам судилося провести все життя в цій дивній неприступній місцині. Я ще й досі цілком не отямився і недостатньо чітко уявляю собі і наше сучасне становище, і перспективи в майбутньому. Моєму переполоханому мозку перше здається надзвичайно загрозливим, а друге — темним, як ніч.

Жодна людина ніколи не потрапляла у гіршу ситуацію. Разом із тим було б недоцільно відкрити точні географічні дані місця нашого ув’язнення, аби друзі надіслали нам допомогу. Якби навіть вони спромоглися відрядити якусь рятувальну експедицію, долю нашу все одно буде вирішено задовго до того, як вона прибуде до Південної Америки.

Допомогти нам, власне, не легше, ніж тим, хто опинився на Місяці. Коли вже ми й видобудемося колись звідси, то тільки завдяки нам самим. Компаньйони в мене незвичайні. Це люди видатного розуму й виняткової енергії. На цьому тільки й базуються мої надії. Лише дивлячись на спокійні, безтурботні обличчя своїх супутників, бачу я маленьку іскорку світла в суцільному мороку, що оповиває нашу долю. Зовні і я такий само безтурботний, але всередині мене панує жах.

Дозвольте розповісти якнайдокладніше про всі події, що призвели до катастрофи.

На завершення свого останнього листа я казав, що на відстані сімох миль від нас знаходиться довжелезний кряж червонуватих скель — вочевидь, плато, про яке говорив професор Челленджер. Коли ми наблизилися до них, мені здалося, що подекуди вони вищі, ніж він гадав, — мають щонайменше тисячі футів заввишки й відрізняються слоїстістю, властивою базальтовим утворенням. Щось подібне можна бачити й коло Единбургу в Шотландії. Вершину кряжу вкривала рослинність: скраєчку — буйні хащі, а за ними — купа високих дерев. Ніде навкруги жодних ознак тваринного життя не було видно.

На ніч ми отаборилися коло підніжжя однієї зі скель. Важко уявити собі більш дику й пустельну місцевість. Скелі були не лише стрімкі, а й з вигинами назовні. Отже, можливість видертися на них виключалася. Безпосередньо біля нас знаходився вузький тонкий стрімчак, який я, здається, згадував уже в своєму оповіданні. Нагадував він величезну червону дзвіницю. Його вершина, де на самій горі росло велике дерево, була на рівні з плато, але їх поділяла широка ущелина. І скеля, і плато — відносно низькі: думаю, десь коло п’ятисот футів, не більше.

— Отут, — вказав Челленджер на дерево, — сидів птеродактиль. Я стеребкався приблизно до половини скелі і лише тоді вистрілив. Гадаю, що добрий альпініст, як я, наприклад, міг би видертися й на вершину. Але, звичайно, це не наблизило б його до плато.

Коли Челленджер говорив про птеродактиля, я глянув на професора Самерлі й уперше побачив у його очах якийсь вогник довіри й каяття. Усмішка не скривила його губ, як то бувало завжди, а навпаки — на обличчі майнув вираз збудження та цікавості. Челленджер і собі побачив це й відчув насолоду перемоги.

— Безперечно, — зауважив він зі звичним сарказмом, — професор Самерлі думає, що, вимовляючи «птеродактиль», я хочу сказати «лелека». Тільки це така лелека, в якої немає пір’я, надзвичайно груба шкіра, крила з перетинками, на щелепах зуби. — Він засміявся і вклонився Самерлі, а той повернувся до нього спиною.

Уранці, поснідавши кавою з маніоком[18] — доводилося ощаджувати наші запаси, — ми зібралися на військову ралу, щоб обговорити найкращий спосіб вилізти на плато.

Челленджер головував із такою врочистістю, ніби був міністром юстиції. Уявіть собі, як він у своєму хлоп’ячому брилі, зсунутому на потилицю, сидить на прискалку, поглядає на нас із-під набряклих повік і, вимахуючи чорною бородою, поважно визначає наше сучасне становище та окреслює подальші наші дії.

Нижче ви побачили б усіх нас утрьох. Мене, засмаглого на сонці, помолоділого та посвіжілого на вільному повітрі, Самерлі, який із поважним та скептичним виглядом попихкував люлькою, і гострого, мов лезо бритви, лорда Джона, що, спираючись на рушницю, трохи нахилився вперед і уважно слухав промовця. Позаду нас сидять двоє метисів і невеличка купка індіанців, а перед нами височіє червонуватий кряж, що відділяє нас від нашої цілі.

— Навряд чи треба казати, — промовляв наш ватаг, — що, перебуваючи тут уперше, я робив усе можливе, аби видряпатися на скелі. Думаю, де не пощастило мені, зазнає поразки й будь-хто інший, бо по горах лазити я вмію. Тоді, щоправда, у мене не було жодного спеціального гірського приладдя, але тепер я подбав про те, щоб узяти його з собою. Певно, що з його допомогою я спроможуся видертися на вершину цієї самотньої скелі. Щодо кряжу, то дертися на нього не варто й сподіватись — він надто вигинистий. Минулого разу мені довелося поспішати, бо надходила дощова пора, і запасів у мене було обмаль. Через це я встиг дослідити кряж протягом лише шістьох миль у східному напрямку і ніде не знайшов дороги. Що ж ми будемо робити?

— Як на мене, є лише один розумний вихід, — сказав професор Самерлі. — Якщо ви йшли на схід, ми дослідимо західну частину кряжу. Мабуть, піднятися на плато можна десь там.

— Згоден, — кивнув лорд Джон. — Плато невелике, і, обійшовши круг нього, ми або знайдемо дорогу, або повернемося на місце,