Читати книгу - "595 днів совєтським вязнем"

Зима 1939-40 року була гостра. В холоді проводили вязні Лубянки дні і ночі, холодно й важко було на душі. Мучили всякі думки. Чорна розпука опановувала все єство неодного вязня.

А в камері ч. 29? Як до нашої камери із заґратованим і майже повністю зашальованим бляхою вікном не доходив ніколи хочби найменший промінчик сонця, так і ми, здавалося, не мали майже ніякого промінчика надії на визволення. Страшна ізоляція, без ніякої вістки з рідного краю чи зі світу, та всякі страхітливі оповідання співвязнів про такі недавні ще часи Єжовщини робили своє.

В таких важких хвилинах людина шукає мимоволі якоїсь потіхи, помочі, її думки звертаються за рятунком до Вищої, Надприродної Сили, до Абсолюту, до Бога. Чи кожна людина в нещасті шукає рятунку для себе у Надприродної Сили, у Бога? Про це важко мені сказати напевно. Але з того досвіду, що його я набув на Лубянці, виходило б, що навіть т. зв. атеїсти, навіть явні безбожники, виховані в такому дусі довголітньою пропагандою большевицької партії, в деяких хвилинах «заломлювалися». Бо, чуючи безпомічність та майже безвиглядність свого положення, вони шукали — може неясно і не вповні свідомо — якоїсь опори, якогось рятунку кінець кінців там само, де й люди віруючі — у Бога-Творця. Це можна було помітити доволі виразно особливо в тих днях, що попереджали найбільше свято християнського світу — Різдво Спасителя.

Властиво на чисто релігійні теми говорили ми в камері мало. Але з усього було видно, що моїх товаришів недолі ці справи живо цікавили, бо вони розпитували мене багато про релігійні й віроісповідні відносини на західноукраїнських землях, у Польщі та в інших державах Европи. Цікавила їх особливо роля й впливи у світі Апостольської Столиці, про що міг я їм оповісти неодно таке, чого вони до того часу не знали. Я помічав виразно, що серед вязнів нашої камери нема й тіні якоїсь ненависти до католицького Риму та до Голови Католицької Церкви, хоч таку ненависть впоювала в них совєтьска влада від першого дня свого кривавого панування.

А вже найменше говорили ми про положення Церкви в СССР. Я почув тільки (що не було для мене зрештою ніякою тайною), що всі церковні організації і всі віровизнання в СССР розгромлені цілковито, і влада толерує ще до якогось часу тільки кілька православних церков у Москві та по 1-2 церкви по більших містах. До тих церков з’їздяться на такі свята, як Різдво чи Великдень, тисячі вірних навіть з глибокої провінції, а в такій напр. Москві від людського натовпу біля тих кількох церков припиняється тоді всякий рух, навіть трамвайний, також на сумежних вулицях. В такі свята стає безрадна навіть міліція. А прикладом цинічно-ворожого ставлення влади до Церкви й духовенства був факт, про який я чув дещо пізніше від кількох співвязнів: що в одній з камер Лубянки тримають на наругу трьох «служителів культів» одночасно: священика православного, католицького і жидівського рабіна, над якими постійно збиткуються.

Зате я багато наслухався про перепис населення СССР в 1937 р., що, всупереч бажанням уряду, виявив величезну більшість серед населення людей віруючих. Коли пороблено остаточні обчислення і ця немила для безбожницького уряду правда вийшла наверх, урядові чинники при помочі НКВД порадили собі таким добре випробуваним засобом, що усунули тисячі статистичних урядовців, від найвищих починаючи, з їх становищ та позасуджували їх за «фальшування статистики». Після того вища влада сама «перевидала» таке зіставлення цифр, яке їй було потрібне, і ті цифри оголосила друком. Вийшов новий скандал і щоб себе тими «виправленими» цифрами ще більше не компромітувати, два роки пізніше, в 1939 р., опубліковану статистику цілком скасовано. Отже замість оголосити правдиву статистику, влада покарала невинних урядовців. А коли потім показалося, що це не помагає, бо цифри наново виявляли, що в СССР є ще таки десятки міліонів релігійних людей, тоді перестали видавати статистику взагалі. Чи можливі такі парадоксальні відносини в якійнебудь іншій державі світу?

Немало цікавого почув я також про організацію т. зв. комсомолу (комуністичного союзу молоді), що є відповідником кол. німецької організації «Гітлерюґенд». На комсомол найбільше нарікали вязні, що мали в ньому своїх дітей, бо комсомол виховує своїх членів послідовно і строго в безбожницькому дусі. Якщо член комсомолу зайде до церкви і про це дізнаються в його організації, то його негайно викидають з організації і карієра такого молодого чоловіка — пропала. Взагалі ж комсомол, якого прибудівкою є т. зв. піоніри (діти в молодшому віці) має дві головні цілі: всесторонню підготову совєтської молоді до воєнного вишколу і боротьбу з релігією, а в дальшому: дати комуністичній партії кадри нових надійних членів.)

З розмови з одним молодшим вязнем вбилося мені з того часу в тямку його оповідання про те, як то його мати, учителька в сільській школі, мусіла, як і всі інші учителі, ходити по селі від хати до хати і збирати від людей «добровільні підписи» під збірну записку-прохання, щоб скасувати Богослужения в місцевій церкві і перемінити її на клюб. Оповідав він це нишком тільки мені і переживав іце по роках біль та муку своєї матері, яка, сама віруюча людина, била з розпуки головою до одвірка, а мусіла йти в село і переконувати людей, що «Бога нема, то не треба в селі й церкви…»

Від вязня, що прибув до нас з т. зв. малої внутрішньої тюрми НКВД в Москві, довідались ми, що він сидів там якийсь час у камері разом з групою т. зв. «євангелистів». Це були — як він казав — люди звичайні, але глибоко віруючі (всіх їх було 6). Вони сходилися в хаті одного з них і читали та пояснювали собі біблію. Не довго це тривало, бо на донос когось зі сусідів їх усіх заарештували і посадили в тюрму, де вони поводились дуже гідно. Розуміється, як у всьому, так і тут НКВД старалося всякими засобами «вмовити» в них, що вони сходилися не в релігійних, а в політичних цілях: мовляв, вони під притокою читання біблії збиралися на те, щоб виробити змову проти уряду. Отже з найневннніших у світі людей зроблено небезпечних протидержавних злочинців і всіх їх, як виходило