Читати книгу - "Вирій загублених душ"

Хай буде так, живіть окремою родиною. Але й ти мені допоможи. Ми ж залишаємося друзями, так? — Едмон узяв її руки в свої, і вона відчула його вологі, волохаті пальці. — У мене теж педагогічна проблема. Син взагалі відмовився вчитись і слухати будь-кого. Усі мої друзі радили віддати дитину в інтернат — там і дисципліна жорсткіша і поведінку йому відкорегують. Я з’ясував, що це обійдеться мені у тисячу євро на рік. Словом, я відвіз його в Шомон. Уже тиждень, як він там. Відвідай Даніеля, я тебе дуже прошу.

Аня з прикрістю гмикнула і намацала у своїй сумочці гаманець, — у кав’ярні, як і скрізь, за Едмона платила вона сама.

Чоловік, ніби нічого не сталося, вів своє:

— Що, по-твоєму, тисячу євро — це занадто великі гроші? Приватний заклад такого штибу в кілька разів дорожчий… Малий був у курсі, що я підшуковую для нього інтернат, і перестав зі мною розмовляти. Я майже силоміць доправив його туди. Повернувся додому — і якогось дня побачив, що на всіх наших сімейних фотографіях Даніель закреслив себе. Тоді я зрозумів, що можу зовсім втратити сина.

Початок вересня із своїми плотолюбними флюїдами завжди по-особливому загострював відчуття Анни. Простуючи від автобусної зупинки до школи-інтернату, жінка вдихала запах ще зовсім зеленої трави і побіжно налаштовувалася на зустріч із своїм непростим пасинком.

Побачивши мадам Фужерон, адміністратор школи-інтернату зауважила, що вихователі бажають поспілкуватися з нею. Насамперед у них були зауваження щодо дрес-коду учня. Даніель вбирався у широкі джинси, що «заважали» ходити і відкривали стороннім поглядам верх його трусів. Штани щосекунди страхали тим, що ось-ось упадуть на підлогу. Ця американська мода була у пошані в хлопчаків. Вони чомусь хотіли бути схожими на в’язнів, у яких вилучили ремінь. Не припинялася війна вчителів також проти шапок, каптурів та інших головних уборів.

— Підлітки із забезпечених родин вважають особливим шиком копіювати бандитський стиль передмість, — суворо сказала вихователька Даніеля.

Мадам Фужерон спочатку слухала, не виправдовуючись, але потім не втерпіла. Але ж усі діти в такому віці намагаються виказати свою індивідуальність через одяг, зауважила вона. Мовляв, навряд чи французька школа піде шляхом своїх англійських колег, які єдині в Європі вимагають від учнів носити шкільну форму. Вихователька остовпіла, а опанувавши себе, дістала з шухляди правила внутрішнього розпорядку інтернату. У цьому циркулярі, з-поміж іншого, було заборонено «падаючі штани, кашкети, ультракороткі шорти і бермуди»; учні мали приходити на заняття «у чистому і пристойному одязі». Дітям не рекомендували використовувати одяг і взуття знаменитих фірм, аби не породжувати заздрість та поділ на бідних і багатих.

Аня згадала про обережність і ввічливо погодилася з французьким педагогом. Нарешті до кабінету увійшов Даніель. Він мав незвичний вигляд із своїми надто коротко підстриженими кучерями і новим сторожким поглядом.

— Нудьгуєш тут?

— Ні.

— Є тут цікаві для тебе дисципліни?

Хлопець перевів погляд на гарний виріз у блузці мачухи.

— Ну є. Історія відкриттів, буття Землі…

Мадам Фужерон надала своєму голосу ніжної тональності.

— Тато сумує за тобою, але він хоче, щоб ти виправився. Будеш старатися?

— Буду.

— Гаразд. Добре, що ми побачилися. А тепер бувай.

На столі залишився пакунок з подарунками, на який хлопець навіть не глянув.

Аня вийшла з одних дверей і увійшла до інших, на яких було написано: «Приймальня директора». Після того як вона провчилася рік в одному з так званих університетських інститутів підготовки вчителів, у неї з’явилося право працювати у французькій початковій школі. У будь-якому випадку варто було навідатися сюди, в інтернат міста Шомон, незважаючи на те, що тут був Даніель. Для мадам Фужерон право викладати поширювалося тільки на департамент Верхня Марна, де пройшла навчання. Місцева адміністрація, згідно з правилами, зобов’язана була зарахувати її на посаду вчителя математики.

Жінка напружилася, ніби пантера перед стрибком, і стала ще граціознішою, ніж зазвичай. Треба й далі вислуховувати повчання своїх французьких колег. Претендента на вчительську посаду візьмуть у рамочку, зв’яжуть по руках і ногах, виставлять умови. А втім знайти роботу в цьому віддаленому від центру інтернаті, певно, легше, ніж будь-де; все одно доведеться піклуватися про Даніеля.

У дверях з’явилася директриса, стосовно якої Аня спочатку зробила припущення, що це секретарка. Мадам запросила відвідувачку до свого кабінету. Вона була різка та рішуча, ця несимпатична вчителька в окулярах. Її солдафонський, прямий погляд пришпилив Аню до крісла.

— Отже, вас цікавить викладання математики?

— Так. Я маю всі необхідні документи.

— А у вас є досвід роботи в школі?

— Тільки у себе в Україні, звідки я приїхала.

Це була Анина помилка. Говорити про якусь там Батьківщину, коли вже набуто французького громадянства?! Обличчя директорки спохмурніло. Вона заговорила повчально:

— У нашій країні зробити педагогічну кар’єру непросто. Соціальний статус шкільного викладача надзвичайно високий. Держава гарантує стабільну зарплату, пенсію, численні бонуси. Статус, розряд і заробітна плата залежать від наявності магістерського чи докторського ступеня, вислуги років, професійних успіхів в інших сферах.

Відвідувачка вдячно дивилась їй в очі і мовчала. Владний тон начальниці став м’якішим. Вона переглянула Анині документи і вигукнула:

— О, та ви зі своїм дипломом могли б викладати і в колежі, і навіть у ліцеї! Вам для цього залишилося зробити зовсім небагато.

Директорка назвала предмет, з якого мадам Фужерон повинна була пройти атестацію у Парижі.

— За два місяці я складу цей іспит, — ствердно відповіла Аня. — То як? Підхожу я вам?

Солдафон у спідниці замислилася.

— Правду кажучи, нам математиків не потрібно. Хіба що розвантажити нашу викладачку… Вона давно скаржиться на незручний для неї розклад. Гаразд, я зателефоную вам. Але у вас буде не більше десяти годин на тиждень.

«І то добре», — подумала Аня.

II

Лагранж попередив Алена, щоб той не дуже сподівався побачити свою колишню коханку в тому глухому інтернаті. Мовляв, інформація про місце перебування натуралізованої українки на прізвище Фужерон може бути застарілою. Автомобіль Рекара стрімко скорочував відстань від Парижа до Шалона. Стрічка асфальту виблискувала після квітневого дощику. Нарешті обабіч автостради зарясніли сади, а за ними й будинки. Школа-інтернат розташовувалась у пристосованому приміщенні, яке колись належало військовій частині. Похмурий вигляд цього закладу підсилювала огорожа. Тут утримували психічно неврівноважених дітей. «Це ж треба було моїй любці потрапити в таке місце», — з прикрістю подумав Ален. Його ніколи не зраджувало відчуття небезпеки, і, схоже, сьогодні воно загострилося. До своєї інтуїції варто було прислухатися, тим паче що йшлося про таку незвичайну, непередбачувану жінку, якою була Анна.

Ця чарівна чорноока шатенка пішла від нього без попередження, з двома валізами, навіть не поснідавши.