Читати книгу - "Якоб вирішує любити"

Вони завжди зважали, щоб не налякати мене, я ж бо був їхнім найвірнішим гостем. Вірнішим навіть за старих жінок зі стократ поморщеними, немов зіжмакана цукеркова обгортка, лицями. Вірнішим за молодиць, які останнього року все частіше показувалися на цвинтарі — оплакували своїх свіжих небіжчиків.

Їхніх чоловіків привозили з війни, яка ще зовсім недавно здавалася нам переможною. Зодягнених у німецькі однострої, накрохмалені спеціально з цієї нагоди, їх відпроваджували аж на край села. Там їх обіймали, цілували, гладили і виряджали у світ задля нашої справи. Не спонукаючи, бо це було зайве.

Вони рвалися з власної волі. Їм так кортіло піти на Росію, а надто з літа 1943 року, коли румунський уряд визнав, що наша справа німецька, а не румунська. Вони негайно скинули кепсько скроєні румунські однострої немічного румунського війська, неспроможного навіть узути своїх солдатів. А тоді розпакували і зодяглися у вишукані німецькі, що сиділи як улиті. Гарно виглядала в них грозенауська юнь, може, трохи скуто, але лепсько. Ці однострої дуже личили їхньому запалу.

Що наша справа — німецька, ми довідались особисто від Навовча, Найбільшого Вождя Всіх Часів, як його називали дорослі. Чоловіка, якого я довго — аж поки перші фотографії не з'явилися в нашому селі — не бачив, так що він цілком міг виявитися й вигадкою, ще однією історією про примар від Раміни, яких вона впродовж багатьох років нарозповідала мені в своїй занедбаній халупі на Циганському пагорбі.

Це саме завдяки їй я залюбки ховався серед мерців не тільки від батька, але й від росіян. І був призвичаєний витримувати там довго. Росіяни скоріше посиніють з холоду, ніж мене знайдуть. Я не опинюся в їхньому похідному меню дорогою на Берлін. Так я собі постановив.

Навовч виявився небезпечнішим за всіх почвар з Раміниних оповідок. У нього був такий голос, що, як розійдеться, проймав нас, немов освідчення в коханні чи раптова гарячка. Щонеділі після служби парох виставляв радіоапарат на стільці перед плебанією на Лотаринзькій вулиці. Бо ж на першому місці був Бог, але відразу після нього — Найбільший Вождь Всіх Часів. Хтось зі слухачів вилазив на дерево і встановлював там гучномовець. Тепер шлях для голосу, що був зброєю, можливо, потужнішою від месершмітів та юнкерсів, був відкритий. Він могутньо й нестримно котився дворами Лотаринзької та Головної, повертав у Нероновий завулок, і нарешті сягав до найвіддаленіших закапелків на виході з села.

Парох Шульц вмикав радіо на повну гучність, як для трансляції футбольного матчу. Фюрер і футбол були двома справді гучними подіями мого дитинства. Порівняно з ними великий дзвін нашої церкви був просто втіленням стриманості. Навовчеві вдалося повиснути фотографіями на стінах найвіддаленіших кімнат або ж стати в рамці на комодах, поряд з такими ж обрамленими дідусями-бабусями, весіллями та хрестинами. Чим не член родини, вирізаний зі зшитків Сигналу чи Поллерпайчу. Куплений у Німецької зимової служби допомоги — як внесок у війну, яку вели від нашого імені.

«Що нам дасть ця війна? — питав розгніваний батько. — Навіщо нам російська земля — свою дай Боже обробити. До того ж власну».

Втім, і він повісив фюрера, хоч і в дешевій рамці й без великого переконання. «Про всяк випадок», — як сказав. — «Ніколи не знати, хто зайде в дім». Але мені здається, що він просто не терпів жодного іншого Навовча поряд із собою.

Коли з шовковиці, наче з неба, лунали військові зведення з Белграду чи Берліну, і все це завершувалося «Вище стягами», хлопці давно вже сиділи навколо дерева й підспівували. Деякі носили ще короткі штанці, інші вже однострої. Жодна спідниця не вабила їх так, як «бляупункт» нашого пароха.

Та поступово їхні ряди рідшали, першим, кого віднесли на край села, був Зеппль, син вдовиці, другим — мельників Йоганнес, третім — Непер.

— Ти ж старий чоловік. Не треба тобі йти, — казав йому батько.

— Для нашої справи ніхто не застарий, — знайшовся той і закинув рушницю на плече, а тоді його відвезли на залізничну станцію, далеко за селом, серед чистого поля.

Непер був серед перших, хто вернувся ногами вперед, ще й не встигли за ним стужитися. Великий дзвін бив самотньо по ньому. Так було завжди, коли мерців привозили потягом чи вантажівкою. Їх вивантажували перед селом і заносили під повільні, рівномірні удари дзвону. Ті, що несли труну, підлаштовували під них свій крок. Дзвін був метрономом нашої скорботи.

Покійника приносили додому, домовину встановлювали на двох стільцях на подвір'ї. Якщо то були румунські мерці — бо в нас жило й кілька румунських родин — слід було пильнувати, щоб під труну не забігла кішка, бо тоді душа небіжчика не знатиме спокою і переслідуватиме живих. Наших мерців виносили на лани, щоб вони востаннє попрощалися зі своєю землею. Тоді процесія з парохом на чолі кружляла по полю, знемагаючи від спекоти чи рвучкого банатського вітру. Часом влітку, коли збіжжя стояло високо, здалека труна скидалася на корабель, що пливе колосистою нивою.

Отож, того січневого дня 1945 року я сидів на цвинтарі, весь скоцюрбившись й підібгавши під себе ноги, і чекав, коли нарешті вляжеться буря, що так раптово грянула на нас, і росіяни підуть. Земля глибоко промерзла, не те що на початку осені, коли гробарі копали без зусиль, щоб покласти в неї тіло сербської Катіци. Вона була наразі останньою на нашому цвинтарі. Куля в скроню з найближчої відстані, крові витекло зовсім трохи.