Читати книгу - "Куркуль"

Тут із хати хтось вийшов; з’явилася чоловіча фігура. Нестор придивився: Федот! Він пірнув уперед, пригинаючись, як під обстрілом. Коли до цілі лишилось із десяток аршинів, Шевченко зник у нужнику. Довелося ще трошки почекати, поки висока фігура не з’явилася знову.

— Федоте! Федоте! — гукнув свого приятеля Нестор.

Той озирнувся, побачив сусіда, що нахилився аж до землі.

— Ти чого тут? Що трапилось? — здивувався Шевченко.

— Така оказія. Він усе в мене забрав. Я не втримався.

— Ти розумієш, що тебе шукають?

— Так, так. Я розумію… Просто… не зміг… Я не бажав…

— Це вже нічого не міняє. Вони зараз нишпорять скрізь. Кажуть, міліціонерів із міста прислали з собакою.

— Еге, усе моє життя, як в собаки, то мене псина швидко знайде.

— Хоронитися тобі треба. У лісі. Там, де мисливські халабуди.

— Ага, я хотів із тобою перемовитись. Треба тікати.

— Ех, що ж воно таке відбувається…

— Що, Федоте? А те, що ми в темряві та до темряви йдемо.

— Як у дупі.

— А-а, так, у сраці! Єдине, що й залишилося, — чекати, коли пронесе.

— Ну, Несторе! Ти в своєму дусі.

— Ага, а в чиєму ж?

— Слухай, ну, давай. Посидиш у мене на сараї, а ввечері підеш до лісу. Так, диви, і не впіймають.

— Так я… Не подумай, що я…

— Так, так. Пішли, тільки тихо.

Двоє повільно пішли через двір. Федот уважно роздивлявся, намагався, аби їх не помітили. Коли вони вже підійшли до сараю, Шевченко почув ззаду знайоме сопіння. Обернувся — брат.

— Ти чого це тут? — сказав той і махнув у бік Нестора.

— Нічого. А шо?

— Навіщо ти сюди його привів?

— Та ні навіщо. Нехай побуде до вечора та й іде.

— Ти розумієш, що він убивця?

— Петре, шо ти причепився. Так, розумію. Йому тепер розплачуватися.

— От як був ти бовдуром замріяним, так і лишився, Федоте.

— Ти знову починаєш?

— Знову здорову. То ти знову кличеш біду в хату.

— Нічого я не кличу. Треба допомогти чоловікові й відпустити його з Богом. Нехай сам тепер виживає.

— Добре, а навіщо ти ведеш його до нас?

— Та тому… тому… тому що голова сука ще та. І влада твоя радянська — саме гадство. Довела людей.

— Ти послухав би себе. Убивцю виправдовуєш.

— Не виправдовую. Але й не видам.

— Це ми подивимось, як не видаси.

Петро зробив два кроки й схопив щуплого Нестора за рукав кожуха та майже потарабанив його по снігу. Як не дивно, той майже не рипався. Дався покірно, мов ягня. Пересуваючи повільно ноги, Нестор наче не розумів, що відбувається. Іззовні могло здатися, що він спить на ходу, а величезний чолов’яга в кожусі веде його, аби вкласти в ліжко. Нестор здався. Пара зробила ще кілька кроків, як тут Федот стрибнув і опинився біля брата, схопивши сусіда за другий рукав.

— Нехай він іде куди хоче.

— Цього не буде. Він убивця.

— Я сказав, відпусти.

— Або що?

— Я…

У цю мить пролунав далекий рев автомобіля. Таке траплялось лише в одному випадку — коли до них приїжджали з району. А зараз напевно приїжджі розшукували Нестора. Сам об’єкт перший зрозумів що до чого. Він різко смикнувся й побіг на город. Петро попрямував за ним, роблячи широкі стрибки. Утікач виявився напрочуд спритним. Він рушив до тину, перестрибнув його, побіг, подекуди провалюючись у черговій ямі, що причаїлася під снігом, але одразу вискакував, мов олень. Зараз головне врятуватися! Якщо пробігти трошки ліворуч, можна підвестися на великий горб, а там, диви, і до лісу близенько. Федот поспішив за ним. Трійця фігур темніла на білому снігу.

Нестор не озирався. Важкий кожух заважав йому, ноги плутались у полах. Шапка сповзала. Він спітнів, а холодне повітря облизувало його шерехатим язиком. Утікач біг, мов більше не існувало в світі ніякого шляху. Позаду Петро щось кричав. Збоку мерехтіли незнайомі обличчя. Ось залишилось ще зовсім трошки. Там, за горбом — нове життя. Треба лише відірватися від погоні. Знайти притулок. Загубитися в людському натовпі, осісти на новому місці. Дай Боже, минеться…

Тої ж миті Нестор побачив, як унизу, з іншого боку горба, спускається червоноармієць. А за ним другий і третій. Вони оточували втікача. Краєм ока Нестор вихопив сіру, наче миша, шинель бійця. Той підвів трьохлінійку, прикидаючи відстань між ними. Декілька людей вибігло з боку Шевченкового городу. Пастка скоро закриється.

Чолов’яга повернув у інший бік, намагаючись сховатися від пострілу. Він провалювався, підводився, знову провалювався. Червоноармійці вирішили дістатися ближче, тому трійця прямувала до нього. Тут один із них не витримав. Підняв гвинтівку, шукаючи ціль, притримував її, а тоді натиснув