Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чоловіки слухали мовчки, вдумуючись у прочитане, і старалися уявити, чим це торкнеться їх особисто. Те, що буде війна, вони, попри усі наївні надії, знали і загодя готувалися до неї. Те, що їх призвуть, також. Єдина надія, якою каменюхи тішили себе, була у тому, що Австро-Угорщина розіб’є маленьку Сербію швидко і при цьому обійдеться без резервістів. (Останнього місяця повсюдно вивішували плакати й мапи, де кожен міг подивитися на розподіл сил у Європі і порівняти величну Австро-Угорщину і Сербію. Це порівняння було далеко не на користь останньої.)
Ілько Проців закінчив читати, зняв кашкета, витер хустинкою спітніле чоло.
– Ось так, люди, – сказав він. – От ми і дочекалися війни.
Ці слова неначе прорвали греблю, і чоловіки наперебій заговорили. При цьому ніхто не чув іншого. Зрештою, це тривало недовго. Якось одразу всі затихли, неначе засоромилися цієї суто жіночої слабості.
– А нас призвуть? – запитав хтось.
– А ти гадаєш, що найясніший цісар просто так написав цей маніфест! – подав голос Осип Бучма. – Даремно, чи що, тебе вчили у війську?
– Але ж скільки цієї Сербії?
– Скільки б не було, а воювати з нею доведеться, – мовив Проців. – Гадаю, найближчими днями вам прийде повістка. Тому я прошу вас нікуди не віддалятися з дому. А то не знати, як віднесуться жандарми на вашу відсутність. Не приведи Боже, подумають, що ви дезертири. А за таке, знаєте, під час війни по голівці не погладять.
– Пане війте, а де ваш син Семко? – саркастично поцікавився Бучма.
– Семен ще вчора поїхав до Перемишля. Зважте, що ще перед початком війни. І поїхав у справах. Крім того, ви знаєте, що він комісований і у війську не служив, тому і не є резервістом. А ви маєте бути готовими будь-якого дня надіти форму.
З цими словами війт розвернувся і, навіть не надівши кашкета, попрямував до церкви. Чоловіки також почали розходитися.
Засмужних серед них не було, і звістку про початок війни у їхню хату приніс всюдисущий Юрко. Від несподіванки Пелагея опустилася на стілець і заголосила. Малий Михайлик, звичайно, нічого не зрозумів, але за компанію заплакав також. Теодор нагримав на них обох, від чого жінка затихла, зате хлопчик заревів сильніше. Батько висварився і вийшов на двір. Там він побачив, що через тин до нього перелазить Іван. За ним вервечкою бігли троє його дітей. Найменший Дмитро не зміг перелізти і, залишившись за тином, заплакав.
– Одна надія, що ми не встигнемо добратися до фронту, – зустрів брата Теодор.
– Слабка надія, – відказав той. – Сербія Сербією, але не вона головна тут. Вона – як цап відбувайло. Не було б Сербії, знайшли б когось іншого.
– Чому ти так думаєш?
– Скажи мені таке: ну навіщо наслідник поїхав до Сараєва? Хіба він не знав, що це порохова бочка?
– І він поїхав, щоб його вбили, – докінчив його думку Теодор.
– Чому зразу вбили?
– Але ж вбили! І тепер це ми розгрібаємо.
Перша мобілізація у Кам’янці Лісній почалася через два дні, і під неї потрапив Іван Засмужний. Почувши таке, Анастасія пригорнула до себе дітей і заголосила. А Іван, хоч і був внутрішньо готовий до цього, став посеред хати і не знав, що робити. У такому стані його і застав Теодор. Він подивився на розгубленого брата і невтішну зовицю і вирішив взяти ініціативу у свої руки.
– На коли повістка? – поцікавився він.
– На завтра, – відповів Іван.
– То чого ти стоїш слупом? Гадаєш, прийдуть до тебе, побачать, що ти не готовий і залишать тебе в спокої? Плач не плач, а збиратися треба.
Слова молодшого брата принесли якийсь спокій і впевненість. Іван неначе вийшов зі стовбняку, навіть жінка перестала схлипувати.
– Настуню, хватить сліз, наплачешся, коли чекатимеш Івана. А зараз збирай чоловіка до війська.
– Що збирати? – підвелася вона. – Може, щось тепле?
– Не треба. Не зима, а форму йому дадуть воєнну. Щось поїсти на два-три дні. А до зими, сподіваюся, все закінчиться.
Розуміючи, що участь брата його не мине, Теодор ввечері, коли Іван вже ліг перед війною востаннє спати, покликав у вільшину Юрка.
– Навіщо аж сюди? – дивувався наймолодший брат. – Хіба не можна було поговорити надворі?
– Не хочу, щоб Палазя чула, – відповів Теодор. – Слухай, Юрку. Ти вже дорослий і багато чого вже знаєш. А не знаєш, то скоро дізнаєшся. Іван перший. Ще день-другий – і за ним піду я. Тебе мобілізація не зачепить. Тобі немає двадцяти одного. Тому ти залишишся на господарстві. Бачиш, як цього року вродила пшениця. Шкода буде, коли пропаде хліб. Завтра ми відпровадимо Івана й одразу візьмемося за косовицю. Не знаю, коли прийдуть за мною. Але я не про те. Всі думають, що ця війна ненадовго. Я і сам говорив Настуні. Але думається мені, що ні до зими, ні навіть до весни ми не повернемось. Не знаю чому, але майже впевнений у цьому. Крім того, Юрку. Війна є війна. Всяке може трапитися. Хочеш не хочеш, приходиться зважати і на це. Якщо зі мною щось трапиться… Ну чого ти так дивишся? Можуть мене вбити? Певно, що можуть. І ніякі сльози цьому не завадять. Так от. Якщо зі мною щось трапиться, я хочу бути впевнений, що моя родина не залишиться сама.
– Не залишиться, – впевнено відказав брат. – Ти ж знаєш, що Палазя мені як сестра.
– Я не сумнівався у цьому, – полегшено мовив Теодор.
– А як же Настуня?
– Коли буде скрутно, вона повернеться з дітьми до батьків. Вони, звісно, і молодшу сестру приймуть, але це в крайньому разі.
– Ти вважаєш, що все так погано?
– Боюся, що все набагато гірше, ніж нам здається, – сказав Теодор.
Він обійняв молодшого брата за плечі, й обидва попрямували до господи.
Назавтра з самого ранку до церкви на вранішню відправу потягнулися люди з навколишніх хуторів. Ще вчора отець Саламон передав, що відправить службу за тими, хто вирушає на війну. Прийшли всі, навіть ті, кого цього разу мобілізація минула. Мало того, у церкву зайшли й каменюхи, що не належали до греко-католицького обряду: три німці-колоністи, що оселилися неподалік ще з два десятки років тому, поляки, що вперто ігнорували і цей
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Настане день, закінчиться війна…», після закриття браузера.