Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Щодо компаса, який називають також бусоллю, то на борту їх було два: один було встановлено в нактоузі,[41] перед очима стернового. Його картушка вдень освічувалася сонячним світлом, а вночі двома бічними лампами, щохвилини вказуючи напрямок, яким рухається судно. Другий компас — перевернута бусоль — був закріплений у каюті, яку займав раніше капітан Гуль. Таким чином капітан, не виходячи з каюти, міг завжди знати, чи стерновий веде корабель згідно із заданим курсом, чи, навпаки, через недосвідченість або необережність дозволяє йому відхилятися.

Усі судна, які здійснюють далекі мандрівки, зазвичай мають не менше двох компасів і запасаються щонайменше двома хронометрами.

Час від часу доводиться порівнювати показання цих приладів, аби переконатися, чи справно вони працюють. «Пілігрим», як бачимо, не був винятком.

Дік Сенд запропонував своєму екіпажу дуже обережно поводитися з обома компасами, які були йому так необхідні.

Проте вночі з 12 на 13 лютого, коли юнак ніс вахту за стерном, сталася біда з компасом, який був у капітанській каюті. Мідний гачок, на якому він висів, вирвався з дерева, і компас впав на підлогу. Помітили це лише наступного дня.

Як же міг вирватися гачок?

Ніхто не міг пояснити, як сталося це нещастя. Залишалося лише припустити, що бічна качка поступово розхитала гачок, а кільова, струшуючи прилад, довершила справу. Вночі було досить сильне хвилювання. Проте так чи інакше, але другий компас розбився, і відремонтувати його було неможливо.

Дік Сенд дуже засмутився. Тепер він повинен був довіряти лише показникам компаса на нактоузі. Ніхто не був відповідальним за пошкодження другого компаса, і все ж воно могло спричинити дуже неприємні наслідки.

Діку Сенду залишилося лише вжити заходів, аби вберегти від таких прикрих несподіванок останній компас.

Якщо не брати до уваги цього випадку, то на «Пілігримі» досі справи йшли благополучно.

Спокій Діка змусив місіс Уелдон знову повірити у щасливе завершення мандрівки. Хоча вона ніколи не піддавалася відчаю, бо найперше покладалася на милість неба і черпала душевну бадьорість у щирій молитві.

Дік Сенд розподілив час так, аби на його долю випадали нічні вахти за стерном. Удень він спав п’ять-шість годин, і, мабуть, цей нетривалий сон поновлював його сили, — він не почувався стомленим. Коли молодий капітан відпочивав, за штурвалом стояв Том чи його син Бат. Завдяки мудрому керівництву Діка вони поволі ставали непоганими стерновими.

Часто місіс Уелдон спілкувалася з Діком. Юнак дуже цінував поради цієї сміливої і розумної жінки. Щодня він показував їй на карті шлях, який пройшов «Пілігрим» за добу, визначаючи його лише за напрямком судна і середньою швидкістю його ходу.

— Ось бачите, місіс Уелдон, — казав він, — якщо вітер буде сприятливим, як зараз, перед нами невдовзі відкриються береги Південної Америки. Я не беруся стверджувати, але дуже сподіваюся, що ми опинимося тоді поблизу Вальпараїсо. Місіс Уелдон не мала сумнівів, що «Пілігрим» тримає правильний курс і що попутний північно-західний вітер несе його до наміченої цілі. Але яким ще далеким був берег Америки! Яка небезпека підстерігала судно на шляху до суходолу, хоч би від тих змін, якими погрожує і небо, і море!

Безпечний, як усі діти його віку, Джек і далі бешкетував, бігав палубою, грався з Дінго. Він помічав, звісно, що Дік тепер приділяє йому менше часу, але місіс Уелдон змогла переконати сина, що не варто відволікати Діка від роботи, і слухняний хлопчик не чіплявся більше до «капітана Сенда».

Так протікало життя на борту «Пілігрима». Негри все краще засвоювали своє матроське ремесло і добре виконували належну роботу. Старий Том виконував обов’язки боцмана, і, поза сумнівами, товариші при нагоді самі обрали б його на цю посаду. У той час, коли молодий капітан відпочивав, Том був начальником вахти; разом із ним чергували Бат і Остін; Актеон і Геркулес складали другу вахту під керівництвом Діка Сенда. Відтак, щоразу один кермував, а ще двоє несли вахту на носі.

Судно знаходилося у пустельній частині океану, і тут можна було не побоюватися зіткнення із зустрічним кораблем. Проте Дік Сенд вимагав від вахтових бути пильними і уважними. З настанням темряви він наказував запалювати ходові вогні: зелений ліхтар з правого борту і червоний — з лівого, — вимога, звісно, цілком, мудра.

Ніч за ніччю Дік Сенд проводив за стерном. Інколи він зовсім виснажувався, відчував нестерпну слабкість, рука його майже інстинктивно кермувала тоді стерном. У такі години втома, з якою він не бажав рахуватися, таки брала своє.

Уночі з 13 на 14 лютого Діку довелося дозволити собі кілька годин відпочинку. За стерном його підмінив старий Том.

Небо суцільно вкрилося хмарами; надвечір, коли стало прохолодно, вони нависли дуже низько. Було так темно, що з палуби неможливо було розгледіти горішні вітрила, які губилися у мороці. Геркулес і Актеон несли вахту на баку. На кормі слабенько світився нактоуз, і це м’яке світло відбивалося у металевій вичинці стерна. Ходові вогні кидали сяйво лише за борт, а на палубі судна панувала суцільна темрява.

Близько третьої ночі зі старим Томом, стомленим тривалою вахтою, сталося щось на кшталт явища гіпнотизму: очі його, які надто довго вдивлялися у сяюче коло нактоуза, раптом перестали бачити, і він заціпенів у дрімоті. Він не лише нічого не бачив, але й, якби його сильно вщипнули, мабуть, нічого й не відчув би. Тому старий Том і не помітив, як по палубі сковзнула чиясь тінь. Це був Негоро.

Судновий кок підкрався до компаса і підклав під нактоуз щось важке, предмет, який він приніс із собою.

Якусь мить від дивився на освітлену в нактоузі картушку, а далі безшумно зник.