Читати книгу - "Вийди і візьми"

— А Ви не пробували подзвонити?

— Дзвонив.

— І що?

— Не відповідає.

Степанович жив сам в однокімнатній квартирці, яку жартома називав кавалеркою і яку йому виділили як інвалідові.

— Ви в себе, часом, мишоловки не ставили? — збагнувши, що це може тривати без кінця, сторож облишив ходіння далекими колами.

Відімкнувши й відразу зачинивши зсередини гараж, Жак найперше ретельно обстежив приміщення, позаглядав у кутки, заліз під машину, щоб урешті вилізти, забивши потилицю. До підвалу спускався прокволом, наче й справді побоювався наткнутись на мишу, що здохла і засмерділася. Про всяк випадок Жак замкнув багажник, куди скидав відходи, періодично вивозячи на город, а взимку наповнював ще й картонні ящики в очікуванні, коли зійде сніг, що ставалося інколи аж у кінці березня чи й у квітні.

— Від Марковича кепсько тхне.

Сторож вирішив поділитися підозрами, які останнім часом отруювали його так нестерпно, що він геть занедбав не лише прямі, а й потаємні обов’язки жерця у храмі Картопляного Бога, з колишнім дільничим, власником гаража у третьому секторі та мотоцикла з візком, де втім, ніколи не було пасажира. Вигулькнувши з проїзду у защіпненому на підборідді шкіряному шоломі, дільничий вкочувався в застояну дійсність (так застоюється нестравний жир у печінці), наче з котрогось воєнного фільму, що на пару із «Лебединим озером» Петра Ілліча Чайковського заповнювали телеефір.

— Не миється? — дільничий слухав без особливого ентузіазму.

— Я не про те, хоча, судячи з усього, таки не миється. Я розумію, гарячої води немає, але ж її сьогодні нікому не подають, та й не було раніше ні рур, ні кранів. У річках купалися, очі росою протирали. Я он улітку з колонки, взимку снігом вмиваюся.

Дільничий зміряв співрозмовника скептичним поглядом.

— Ходімо.

Дільничий неохоче посунув назирці.

— Тут, — сторож вказав на місце, де гаражні ворота сходилися з залізним одвірком.

— Ну?

— У шпарині.

Сторож понюхав, подаючи приклад.

— Смердить.

— Скидається на здохлятину.

— Неприємно, — вдруге погодився дільничий.

— Невже там може бути…

— Труп? — колись дільничий, зараз пенсіонер, він промовив це з такою невимушеністю, наче трупи були дорожніми виямками чи цвітом на липі, що нависала крислатою парасолею над дровітнею. Спізнавши розчарування — того ґатунку, коли те, що сукається як велика інтрига, раптом постає приземленим та буденним, сторож вичавив лише розгублене «Угу!».

— Виключено.

Категорично не згідний (усе його єство запручалося), сторож, якого життя навчило, що з казенними людьми, навіть якщо ті давно у відставці, у відкриті сутички не вступають, не наважився заперечити.

— Я й сам так гадаю, — збрехав набурмосено.

— Трупи не тхнуть.

— А як полежать?

— Навіть якщо полежать рік, так трупи не тхнуть, — повторив дільничий з притиском на «так».

Усе з’ясував його величність випадок, здерши одного вечора з відра в руці Жака рядно та оголивши правду, незнання якої отруювало сторожеві картопляні фантазії, а вино робило кваснішим, ніж було насправді, — не проминуло й хвилини, як вітер улігся.

Тієї миті, стоячи на призьбі своєї халупки, сторож спершу до глибини єства розчарувався, потім образився, відтак обурився. Він хотів щось сказати з приводу чистоти і порядку, своєї та Жакової відповідальності, але тільки махнув рукою.

Дивлячись услід постаті, яка, замкнувши гараж, віддалялася з відром, в якому замість відходів погойдувалась у лад із Жаковою ходою картопля, сторож думав про те, яким тягарем життя чавить людину, доки на фініші від неї залишається покруч — такий-от довготелесий, скоцюрблений, опущений Маркович. Сторожеві захотілося помолитися за горопаху, попрохати для нього милосердя і прощення, дарма що Господь, до якого звертав молитви, усього-на-всього Картопляний.

Жака й Матильду не гнали, як колись, обов’язки, вони навчилися накладати їх на себе самі. Здавалося, на крихітній латці даної, аби позбиткуватися з них, землі зосередилося джерело тяжіння, ваблячи обох, які ладні були там днювати й ночувати, якби не хатина, — надія добудувати її, розпочату, проте так і не завершену, відсувалася в дедалі невиразнішу прийдешність.

Сурма у вигляді першого весняного променя кликала Жака й Матильду на город. Покинувши незатишне, холодне і порожнє помешкання, в якому батареї й у найлютіші морози були, якщо взагалі, ледь теплі, обоє, наче помолодшавши, линули, щоб затриматися на своїй землі до пізньої осені, після чого верталися ловити дрижаки у непривітних кімнатах, що занурювались у темряву разом із першими вуличними сутінками, з речами, що від застояних холоду і вологи вкривалися пліснявою.

Якби мапа земних суходолів була подібна на зоряне небо і складалася зі світлових цяток, було би видно, як із неї у північніших, ніж Південь, широтах і східніших від Заходу довготах раптом провалюються в нікуди цілі сузір’я. У дні навколо Нового року світло не зникало, тож, улягаючи звичці, Жак і Матильда вмикали телевізор, з якого керманичі, посоловілі від брехні і грабунку, від найбільшого до найменшого — подібно до російських матрьошок, вітали на тлі затишних коминків їх, Жака й Матильду, зі святами («Дорогі співвітчизники…»), закликали забути про негаразди («Втопімо лихо у чарці!»), бажали злагоди («Разом…»), тоді як Жак із Матильдою тихенько чманіли в чаді кухонної духівки, де пострибували два ряди блакитного полум’я. Жак супився, а Матильда, якій по щоці котилася сльоза, міцніше куталася в хустину з козиного пуху. Доки одного разу, рішуче відмовившись від телематрьошок, Жак із Матильдою вирушили на город, мовби в заповітну мандрівку, до якої готувались усе життя.

У такий лютий мороз сторож, маючи гостей — онуків, яких йому ввірили, рятуючи