Читати книгу - "Великий Гетсбі, Фіцджеральд Френсіс Скотт"

За кілька місяців до того, інстинктивно намацуючи стежку до свого блискучого майбутнього, він опинився в маленькому лютеранському коледжі св. Олафа на півдні штату Міннесота. Пробув він там два тижні, обурюючись дедалі більше загальною жорстокою байдужістю до фанфарного поклику його долі, до долі взагалі й соромлячись принизливої праці двірника, якою мав відробляти плату за навчання. Потім він повернувся до Верхнього озера й усе ще тинявся в пошуках гідного себе заняття, коли яхта Дена Коді стала на якір над прибережною обмілиною.

Коді перевалило тоді за п’ятдесят, і за плечима в нього були срібні копальні Невади, золотоносні жили Юкону і взагалі всі металеві гарячки, починаючи з сімдесят п’ятого року. Операції з монтанською міддю, що принесли йому кілька мільйонів, не позначилися на його фізичному стані, але вкрай розладнали його психіку, і чимало жінок, відчувши це, намагалися розлучити його з його грошима. Бульварна преса 1902 року охоче смакувала плітки про ті підступи, за допомогою яких журналістка Елла Кей грала роль мадам де Ментон 5 при підупалому духом багатієві, поки він не втік од неї на своїй яхті. Отак після п’ятирічних мандрів уздовж аж надто гостинних берегів він з’явився в затоці Літл-Герл на Верхньому озері, щоб круто змінити долю Джеймса Гетца.

Юному Гетцу, який, опустивши весла, дивився знизу вгору на високий борт яхти, вона здавалася найпрекраснішим дивом світу. Певно, розмовляючи з Коді, він усміхався, бо вже знав, що його усмішка подобається людям. У всякому разі, Коді поставив йому кілька запитань (відповіддю на одне з них стало оте новісіньке ім’я) і виявив, що хлопцю притаманні кмітливість й надмірне честолюбство. За кілька днів по тому він забрав його до Дулута, де купив йому синю куртку, шість пар білих полотняних штанів і кашкет яхтсмена. І коли «Туоломі» вирушила в плавання до Вест-Індії та берегів Магрибу, Гетсбі був на її борту.

Обов’язки його були невизначені - він виконував функції і стюарда, і старшого помічника, і капітана, і секретаря, і навіть тюремника; тверезий Ден Коді добре знав, на які вибрики здатен Ден Коді п’яний, і, щоб уникнути всіляких неприємностей, він дедалі більше покладався на Джея Гетсбі. Так тривало п’ять років, протягом яких яхта тричі обійшла Американський континент, і так могло тривати ще дуже довго, якби одного вечора в Бостоні на борт яхти не зійшла Елла Кей; за тиждень по тому, порушивши правила гостинності, Ден Коді помер.

Я пам’ятаю його портрет у спальні Гетсбі - сивий чоловік з квітучим обличчям, з порожнім, закам’янілим поглядом, один із тих шибайголів-піонерів, котрі на якийсь час запровадили на східному узбережжі Америки буйні, брутальні звичаї шинків та борделів Дикого Заходу. Власне, це він, сам того не бажаючи, прищепив Гетсбі нехіть до спиртного. Траплялося, під час буйної вечірки жінки кропили Гетсбі волосся шампанським, але пив він рідко й неохоче.

Коді відписав йому кругленьку суму - двадцять п’ять тисяч доларів. Але Гетсбі їх не одержав. Він так і не зрозумів, які прийоми юридичного крутійства були застосовані проти нього, але все, що вціліло від мільйонів, прибрала до рук Елла Кей. Йому ж лишився цінний досвід; невиразні обриси Джея Гетсбі набрали плоті і крові й стали людиною.

Він розповів мені все це значно пізніше, але я записую його розповідь тут, щоб спростувати всі ті безглузді вигадки про його походження, в яких не було ані тіні правди. До того ж він розповідав мені все це, коли обставини заплуталися настільки, що я вже міг би повірити всьому або нічому - з того, що про нього розповідають. Тож я і користаюся з цієї короткої паузи - поки Гетсбі, так би мовити, зводить дух,- щоб розвіяти всі ті хибні уявлення та вигадки про його особу.

В нашому з ним спілкуванні теж утворилася пауза. Протягом кількох тижнів я не бачився і навіть не передзвонювався з ним - здебільшого я пропадав у Нью-Йорку, гуляв з Джордан і намагався запобігти ласки в її старезної тітки. Але якось у неділю по обіді я вибрався-таки до Гетсбі. За кілька хвилин після моєї появи з’явилися й зажадали чогось випити ще троє гостей. Одним із них був Том Б’юкенен. Я аж рота роззявив з подиву, хоч дивним було, власне, тільки те, що Том опинився тут уперше.

Вони приїхали верхи на конях - Том, якийсь добродій на прізвище Слоун і вродлива дама в коричневій амазонці, яку я вже зустрічав тут раніше.

- Дуже радий вас бачити,- сказав Гетсбі, стоячи на сходах. - Дуже, дуже радий, що ви завітали.

Неначе це їх обходило!

- Прошу, сідайте. Сигарету? Сигару? - Він метушився по кімнаті, натискаючи кнопки дзвоників.- Зараз принесуть щось випити.

Він був явно схвильований появою Тома тут, у його домі. А втім, він однаково не заспокоївся б, поки не почастував гостей, бо, мабуть, невиразно здогадувався, що тільки за цим вони й з’явилися. Містер Слоун від усього відмовлявся. «Може, лимонаду?» - «Ні, дякую».- «Трохи шампанського?» - «Ні, не треба нічого, дякую... Даруйте...»

- Чи добре вам їздилося?

- Дороги тут чудові.

- Але, мабуть, машини...

- Еге ж...

Піддавшись непереборному бажанню, Гетсбі обернувся до Тома, який привітався і дозволив відрекомендувати себе так, наче вони бачилися вперше.

- Здається, ми з вами вже десь зустрічалися, містере Б’юкенен?

- Авжеж, авжеж,- відповів Том з грубуватою чемністю, хоч видно було, що він цього не пам’ятає.- Пригадую - зустрічалися.

- Тижнів зо два тому.

- Так-так. Ви були тоді з ним - з Ніком.

- Я знайомий з вашою дружиною,- вів далі Гетсбі, вже майже визивно.

- Справді?

Том обернувся до мене.

- Ти мешкаєш десь поблизу, Ніку?

- Поряд.

- Справді?

Містер Слоун, недбало розсівшись у кріслі, участі в розмові не брав; дама теж спочатку мовчала, але після другої порції віскі з содовою раптом засяяла приязною усмішкою.

- Ми всі приїдемо на ваш наступний прийом, містере Гетсбі,- оголосила вона.- Не заперечуєте?