Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

- Не час іще, але жи­во час на­дос­піє,- від­по­вів Анд­русь.

- А, жи­во, жи­во, нім сон­це зій­де, ро­са очі виїсть! Сам ба­чиш, що на­ші гно­би­те­лі, зба­га­че­ні на­шою пра­цею, по­чи­на­ють со­бі чим­раз гор­ді­йше. По­ра, щоб від нас ма­ли хоть пог­ро­зу яку!

- Буде пог­ро­за,- ска­зав твер­до і спо­кій­но Анд­русь.

- Яка? Ко­ли? - роз­да­ли­ся з усіх бо­ків пи­тан­ня.

- Се вже моя річ. По­чуєте то­ді, як ді­ло зро­биться, а на­пе­ред о тім го­во­ри­ти не при­хо­диться,- від­по­вів Анд­русь.- А до об­ра­хун­ку та­кож не­да­ле­ко. Ад­же му­сить ду­бець під­рос­ти аж до хма­ри, що­би в него грім уда­рив. Че­кай­те ще тро­ха… А те­пер доб­ра­ніч!

Всі поб­ра­ти­ми доб­ре зна­ли за­ліз­ну, рі­шу­чу на­ту­ру Анд­ру­ся Ба­са­ра­ба, зна­ли, що на йо­го сло­ві мож­на по­ля­га­ти, і не до­пи­ту­ва­лись да­лі, а тільки зіб­ра­ли­ся до ви­хо­ду.

- А ти, поб­ра­ти­ме Прий­де­во­ля, зіс­танься ту, щось то­бі бу­ду го­во­ри­ти,- ска­зав Анд­русь, а на ли­ці бід­но­го па­руб­ка блис­ну­ла якась ра­дість, мов на­дія ви­хо­ду з страш­ної му­ки.

Розійшлися поб­ра­ти­ми. Тільки ста­рий Ма­тій си­дів у ку­ті під сті­ною, а дав­но по­гас­ша люлька ви­па­ла йо­му з зу­бів і ле­жа­ла на по­діл­ку. Так са­мо Анд­русь і Бе­недьо си­ді­ли мо­вч­ки, кож­дий на своїм міс­ці, кож­дий за­ня­тий своїми дум­ка­ми. Тільки Прий­де­во­ля сто­яв ко­ло по­ро­га з ли­цем мерт­вецьки блі­дим і з за­ло­ма­ни­ми ру­ка­ми, сто­яв, як жи­вий об­раз бо­лю, і ока не зво­див з Анд­ру­ся Ба­са­ра­ба, не­мов від нього ждав не зна­ти якої пільги.

Ма­тій пер­ший прис­ту­пив до мо­ло­до­го па­руб­ка.

- Що ж ти, не­бо­же, га­даєш ро­би­ти? - спи­тав він м’яким, спів­чу­ючим го­ло­сом. Прийдеволя гля­нув на нього з ви­ра­зом не­пев­нос­ті на ли­ці.

- Або ж я знаю, що ро­би­ти та й що ді­яти? - від­ка­зав він зло­ма­ним го­ло­сом.- Смерть со­бі зроб­лю, як не змо­жу бо­дай пімсти­ти­ся на своїх во­ро­гах!

- Скарж їх до су­ду, най зло­дії хоть по­си­дять! - до­ра­див Ма­тій.

- До су­ду? - обіз­вав­ся по­ну­ро Анд­русь.- Ну, та­кож доб­ра ра­да! До су­ду! І хоть би їх там і по­за­суд­жу­ва­ли, то що? По­си­дять по па­ру мі­ся­ців та й вий­дуть і ще вдвоє бу­дуть мсти­ти­ся над людьми. Але чи їх по­за­суд­жу­ють? За що бу­де їх скар­жи­ти в су­ді, ко­ли сам не знає, що во­ни там дів­ці зро­би­ли? А хоть би й сто раз знав, то де має на се свід­ків, як їм до­ка­же? А мо­же, дів­ка са­ма, з влас­ної во­лі, зро­би­ла со­бі смерть, або, мо­же, бог знає, яка на то ін­ша бу­ла при­чи­на? Ех, Ма­тію, Ма­тію, з твоїм су­дом!.. Ту тре­ба ін­шо­го су­ду, ін­шої прав­ди!..

На ті сло­ва Ма­тій, мов справ­ді по­би­тий, схи­лив сум­но го­ло­ву і зітх­нув важ­ко, не­мов по­ми­мо своєї во­лі і охо­ти му­сив приз­на­ти їх прав­ду. А Прий­де­во­ля ще пильні­ше гля­дів на Анд­ру­ся і лед­ве чут­но про­мо­вив:

- Так, поб­ра­ти­ме, і я так га­дав, що свід­ків не­ма ні­яких!.. Ще ко­би хоть во­на жи­ла, гос­по­ди, ко­би во­на жи­ла!.. Але ви зна­ли, яка во­на бу­ла гор­да та не­по­дат­ли­ва, ні­якої ганьби, ні­яко­го згірд­но­го сло­ва не мог­ла стер­пі­ти!.. Ну, але що ж ме­ні ро­би­ти, що ді­яти?..

Андрусь взяв йо­го за пле­че і від­вів до ку­та, морг­нув­ши Ма­тієві, що­би відс­ту­пив­ся,- і від­так за­чав йо­му щось сти­ха шеп­та­ти до ву­ха. І вид­ко, що не­ма­лої ва­ги му­си­ли бу­ти Анд­ру­се­ві сло­ва, ко­ли мо­ло­дий па­ру­бок від них зра­зу поб­лід ще дуж­че да­лі по­чер­во­нів, а вкін­ці, трем­тя­чи всім ті­лом, не­мов у зим­ни­ці, залився го­лос­ним пла­чем і, га­ря­че стис­ка­ючи Анд­ру­се­ву ру­ку, вик­рик­нув:

- Так, твоя правда, брат­чи­ку, ін­шо­го ви­хо­ду не­ма! Так і зроб­лю, і най дієся зо мною бо­жа во­ля!

- Тілько зручно, роз­важ­но і смі­ло, а ні­чо­го не­ма бо­яти­ся! Всі ми під бо­жим су­дом хо­ди­мо, бо­жий суд на всіх рів­ний спра­вед­ли­вий, тілько людський суд не та­кий! А то­ді… то­ді по­ба­чиш, що по­лег­шає! Ну, а те­пер іди вже, доб­ра­ніч!

При­й­де­во­ля мовч­ки пок­ло­нив­ся і пі­шов.

Анд­русь пе­рей­шов­ся кілька ра­зів по ха­ти­ні, си­лу­ючись на­да­ти сво­му ли­цю спо­кій­ний ви­раз, хоть, оче­вид­но, і сам був до гли­би­ни зру­ше­ний. Да­лі прис­ту­пив до Бе­не­дя і вип­рос­ту­вав­ся пе­ред ним в ці­лій своїй ве­лет­ній пос­та­ві.

- Ну, ви ба­чи­ли на­шу ро­бо­ту?

- Бачив.

- І що ж на все те ска­же­те?

Бенедьо зві­сив го­ло­ву, мов хо­тів зіб­ра­ти до­ку­пи роз­си­па­ні дум­ки.

- З усе­го ба­чу, що ви щось страш­не і ве­ли­ке за­ду­ма­ли, хоть сам со­бі не мо­жу ви­яс­ни­ти, від­ки се у вас взя­ло­ся.

- Відки взя­ло­ся? Е, се дов­га гіс­то­рія, кот­ра, впро­чім, і не на­ле­жить до рі­чі.

- А від­так, чи бу­де у вас до­сить сил, що­би зро­би­ти те, що ду­маєте?

- Ми сіємо, а чи сім’я за­ро­дить ут­роє чи вде­ся­те­ро, сього не знаєм!

- А від­так… ще од­но… (Бе­недьо за­пи­нав­ся в мо­ві). Чи по­ду­ма­ли ви…

- Над чим?

- Над тим, що са­ме най­го­лов­ні­ше…

- Ну?

- Яка ко­ристь і для ко­го ко­ристь бу­де з ва­шої ро­бо­ти?..

Андрусь пильно пог­ля­дів на Бе­не­дя, а да­лі зас­мі­яв­ся гір­ким смі­хом:

- Ха, ха, ха, ко­ристь? А кон­че му­сить бу­ти ко­ристь?

- Ну, я так га­дав,- від­по­вів спо­кій­но Бе­недьо,- що ко­ли що ро­биться, і роз­важ­но ро­биться, то тре й по­га­да­ти, чи і для ко­го бу­де з то­го ко­ристь?

- Гм, вольно вам і так га­да­ти! А я так га­даю: отсе ме­не тіс­нить во­рог з усіх бо­ків, ви­хо­ду ме­ні не­ма ні­яко­го. Я на­би­ваю стрільбу. Чи заб’ю нею во­ро­га, чи се­бе са­мо­го, то ме­ні все од­но.

- Ні, ні, ні,- під­хо­пив жи­во Бе­недьо,- се так з вас го­во­рить слі­па без­ви­хід­на роз­пу­ка, а не роз­ва­га! Бо чи ж дій­шло аж до то­го, що не­ма ні­яко­го дру­го­го ви­хо­ду? А хоть би ді­ло й так сто­яло, то чи га­даєте, що се все од­но - за­би­ти се­бе або за­би­ти во­ро­га? Се­бе заб’єте - во­ро­го­ві ра­дість, во­ро­го­ві лег­ше та прос­то­вільні­ше!

Тепер на Анд­ру­ся прий­шла чер­га зві­си­ти важ­ку го­ло­ву і зби­ра­ти дум­ки до­ку­пи.

- Твоя прав­да! - ска­зав він вкін­ці до Бе­не­дя.- Ту тре­ба по­ду­ма­ти. Хо­чеш бу­ти на­шим поб­ра­ти­мом і ду­ма­ти ра­зом з на­ми?

- Вашим поб­ра­ти­мом, але не слі­пим зна­ря­дом ва­шої во­лі.

-