Читати книгу - "Хмари, Нечуй-Левицький"

Вже сонце високо піднялося над київськими горами, а вони все ділились; вже минув час обіду, а вони все ділились та ділились. Воздвиженський спочатку вмикувався в цю справу, але швидко втомився й сів собі на скриньці попліч з Дашковичем. Дашкович думав, думав та під шум і лепетіння жіноче зовсім задумався і перелетів думкою в трансцендентальний світ філософії. Вже сонце пішло за київські гори на захід, а невтомленні сестри все гомоніли, сперечались та все ділились.

- Киньмо та ходім обідать! Нехай йому нечистий! - крикнув Воздвиженський і вже хотів вийти з хати.

- Потривай трошки! ще й зосталось тільки, що подушки та перина, - промовила Марта.

- Діліться вже до кінця; діліться та кінчайте сьогодні, бо завтра я сюди вже не прийду: так обридло, - сказав Воздвиженський і знов сів на скриньці.

Марта і Степанида приступили до подушок і почали їх ворушить. По хаті пішла страшна суха курява, наче густий дим валував клубками, підіймаючись проти сонця.

Всі закашляли й затулили носи.

- Як же ми теперечки поділимо постіль? - спитала Марта.

- А так поділимо! - одказала Степанида. - Ти, сестро, візьмеш перину, а я візьму три подушки.

- Е, ні! потривай! Так, сестро, буде недобре! - сказала Марта. - Коли мені припадає перина, то нехай же буде моя й одна подушка.

- Е, ні, сестро! Для тебе вже буде занадто, а для мене буде кривдно! - сказала Степанида.

Подушка й перина були дуже гарні й великі, ще й до того з чистого м'якого пуху. А обидві сестри дуже любили гарну постіль і м'які подушки.

- То як же це воно буде? - спитала знов Марта.

- А так буде, як я кажу, - промовила Степанида. - Ти, сестро, бери дві подушки, а я візьму одну подушку й перину.

- Нехай-бо не так буде! Лучче ти, сестро, візьми дві подушки, а я візьму одну подушку й перину, - сказала Марта.

- Сестро! гріх тобі бога гнівить і мене кривдить. Ти взяла флігель, ще й перину хочеш загарбать, - сказала сердито Степанида.

- Сестро! сама ти гнівиш бога й тривожиш батьківські кістки! Чи то ж я узяла флігель? Хіба ж не батько-небіжчик, царство йому небесне, одписав мені його? - сказала Марта.

- Годі тобі, Марто, сперечаться та все на батька звертать! Може, скажеш, що й перину одписав тобі батько? - промовила з запалом Степанида.

- То як же воно оце буде? - сказала Марта. - Або ти бери дві подушки, а я візьму перину з подушкою, або я візьму перину з подушкою, а ти бери дві подушки, - промовила Марта, не постерігаючи помилки свого язика.

Дашкович підвів голову, почувши такий надзвичайний рогатий силогізм, якого навіть не вигадала давня Греція. Його дуже це вразило, і він почав гадать та міркувать, по якій-то формі стулила Марта таку штуку.

- Або ти, тату, їдь у ліс, а я зостанусь дома, або я, тату, зостанусь дома, а ти їдь у ліс, - сказала Степанида. - Та чого ти сидиш та думаєш? - гукнула вона на Дашковича. - Ми самі морочимось, а тобі й гадки нема! - І Степанида потягла Дашковича до перини. - Дивись! Що це? - спитала вона його.

- Перина, - промовив він спокійно, піднявши один палець угору.

- Перина! - передражнила його жінка. - Сам ти перина! Поділи лиш між нами оту перину, тоді скажеш - перина!

Дашкович задумався і згодом промовив: "Нехай буде вам обом по півтори подушки і по одній половині перини".

- Хіба ж пак подушки цифри? Хіба ж їх можна ділить так? - промовила Степанида з серцем.

- А чом же й не можна? Хіба ж перина й подушка, хоч і реальні самі по собі речі, не можуть бути ідеями, котрі можна мислить, ділить й докупи складать?

- Бог зна що верзеш ти язиком!

- Яке бог зна що? Хіба ж не ви вдвох недавно склали з подушок і перини дуже цікавий силогізм?

- Кидайте ви ваші перини й подушки та ходім обідать, бо вже вечір близько, - сказав Воздвиженський і вийшов з хати. За ним вийшов і Дашкович, а за ними мусили вийти й їх жінки.

І знов стало тихо в Сухобрусових покоях. Знов смерть запанувала там, де недавно був гармидер і колотнеча. Курява, остання признака життя й ворушіння, вляглась; сонце освітило червоним промінням руїни Сухобрусового добра, а павуки знов забігали по закутках. І смутно дивився праотець Ноє з синами з картини на людську суєту і корисність, на руїни недавнечко помершої навіки жизності.

На другий день після снідання знов одчинились двері у флігель, знов увійшли дочки й зяті. Воздвиженський так само держав у руці великий листок, списаний навкруги, і писав значки карандашей над тими словами, котрі назначували розділені речі. Дашкович так само примостився на скриньці, не стерши пороху. Сестри знов почали діляницю й приступили до постелі. Перина, як на злість, лежала, як та гора! Здорова, повна дорогого та свіжого пуху, а подушки, що лежали нарізно, були роздуті і такі повні, неначе всередині були напхані не пухом, а набиті питльованим борошном. Марта підняла одну подушку; подушка була легка, як пір'їна! Степанида підняла другу подушку; подушка сама аж підскочила вгору, наче м'яч. Вони неначе дратували їх обох.

- Як же ми, сестро, поділимось постіллю? - спитала Марта.

- Не знаю, сестро! Треба якось ділиться, - одказала Степанида.

- Треба ділиться, - машинально промовила Марта ті самі слова. - Бери-бо, сестро, дві подушки, а я візьму перину й подушку! - аж просила Марта.

- Нехай-бо вже, сестро, буде мені перина й подушка! - просила Степанида.

Воздвиженський слухав і бачив, що тому змаганню кінця не буде, і сказав:

- Коли вже вам обом так трудно розділиться пуховиками, то ви зробіть так, як радив Василь Петрович. Бо що філософія скаже, то проти того нема чого суперечить.

І вони розбили всю постіль пополовині: перетягли шнурками