Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

— Пробачте, що перебиваю, — промовив я, набравшись хоробрості, яка почала вже покидати мене. — Я прийшов із проханням.

— Звичайно, — відповів він люб'язно, — і непослух провіщає чуму.

Я вже знаю: і любов, і ненависть, і життя — усе провіщає чуму.

Мені стає погано.

— Прийду завтра, якщо матимете час. Мені потрібна порада, рекомендація, думка.

— Є речі, які людському розумові недоступні. Коли було задушено братів Моричів, у Сараєві стався землетрус, а коли помер великий візир Сирхан-паша, над містом пролетіла велика комета.

Боже милосердний, цей народний поводир живе у гіршій пустелі, ніж бедуїн. Навколо нього і в ньому пуща.

— Муло Ісмаїле, мабуть, я не зовсім ясно висловлююся. Прошу вислухати мене: у мене біда.

— І таких знаків буває багато. З'являються вони з волі божої, а ми їх не розуміємо.

Ах, матінко моя, таж Мула Ісмаїл глухий, як пень!

Але горе не в цьому, а в тому, що він про це не знає. Або не хоче знати. Досить, що він сам говорить. Бо що б він міг почути від інших? Біда, скарги, докори. Навіщо воно йому!

Я хотів був пожартувати: говоритиму, що мені на язик навернеться, а він торочитиме своє, — гарно б ми порозмовляли про ніщо, як два не при своєму розумі. Але побоявся, що він, ще чого доброго, присниться мені, наче кошмар, саме тоді, коли мені буде не до жартів, то ще збожеволію від переляку. Смішне і страшне ідуть поруч.

Він замовк, щойно я повернувся до нього спиною. Видно, мова в нього зупиняється, як тільки він не бачить здивування на чужому обличчі.

Тоді мені трапилася нагода, якої я ані в найдивовижнішому сні не міг уявити. Таємничий і поважний, Махмут Неретляк сказав, що мене прийме сам боснійський скарбничий Бекір-ага Джугум! Я думав, що він жартує або вигадує, щоб похвалитися своїми неіснуючими зв'язками. Це було так неймовірно, мовби мене покликав до себе сам великий візир.

Щоб мене переконати, він сказав пошепки, що це ніяке не диво. Його дружина раніше була замужем за шевцем Тицею, але Тиця помер, і вона одружилася з ним, Махмутом. Доки він поневірявся у вигнанні, їй допомагав колишній дівер Салко, також швець, добрий чоловік. У того шевця Салка є тітка Алмаса Мечкар, а її син, на прізвисько Малий Хусейн, працює підмайстром у перукаря Ахмет-аги Кривого, який бриє скарбничого Бекір-агу Джугума. Так від одного до другого моє ім'я дійшло до скарбничого, і він сказав, що прийме мене. Хіба ж це не просто?

Після цієї заплутаної розповіді, якої я не зміг би двічі однаково повторити, та й зараз, мабуть, неправильно записав, усе мені здавалося ще більш неймовірним. Якщо навіть і правда, що якийсь там перукар може вмовити такого вельможу, щоб той прийняв невідому йому людину, то смішно й подумати, як моє ім'я пройшло крізь стільки вух і стільки вуст і в якому вигляді моя історія дісталася до скарбничого.

Якщо кожен додав по дрібці, з мене міг постати знаменитий учений Бергіві[9]. А перед очі скарбничого поткнеться звичайнісінький собі писар Ахмет Шáбо, який не вміє склеїти як слід докупи й трьох слів, і обидва будемо здивовані: я через те, що викрию стільки брехень про себе, він — бо дуже легко збагне, що я навіть не слуга підмайстра Бергіві. На щастя, усе це Махмутові вигадки, і мені нема чого лякатися тої немислимої зустрічі.

Та коли Махмут сказав, що скарбничий чекає мене післязавтра, по обідній молитві, попередивши, щоб я був точний, бо в Бекір-аги багато роботи і хтозна-коли вдруге він зможе прийняти мене, я ще раз переконався, що зовсім не знаю життя.

На лихо чи на щастя, бо я не певен, що з того вийшло б — добро чи зло, наступного дня помер старий і хворий візир Мухсинович. А через годину-дві після візира помер і скарбничий Бекір-ага Джугум, досі здоровий, сильний, невтомний. Не переніс туги за візиром. Справді, краще не міг довести свою підданську вірність. Принагідно зазначу, така вірність зворушлива, але й небезпечна, а випадок, про який розповідаю, свідчить, наскільки вона була б шкідлива, якби народ пішов за прикладом своїх начальників.

Так не відбувся прийом, який призначив мені скарбничий, не гадаючи, що за день до цього помре його володар, тому я й не маю права будь-що закинути Бекір-азі, бо обов'язок вище люб'язності. Щоправда, ми зустрілися на його похороні, але це все-таки краще, ніж коли б він прийшов ховати мене.

Його наступника, який прибув з новим візиром, Ахмет-ага Кривий не брив, і неймовірний ланцюг знайомств не міг так високо занести моє ім'я.

Багатий купець хаджі Фейзо теж поманив мене надією, але я сам же й розбив її. І раніше він зустрічав мене усмішкою та добрим словом, а тепер зупинив на вулиці, сказав, що йому все відомо, і запросив на свій склад для розмови. Через склад, завалений коштовними тканинами, щойно привезеними зі Сходу, завів до кімнати, вистеленої килимами, з диванами попід стінами, з важкими завісами на вікнах. Господар не розсунув завіс, щоб впустити денне світло, а засвітив свічки в бронзових та срібних канделябрах, і відразу по кімнаті розлився приємний запах, бо свічки, очевидно, були просочені ароматною олією. Запалив також зерно ладану.

— Люблю пахощі, — сказав він. — Вони захищають нас від затхлості. Це справжня душа речей. Навіть людська душа — і та кожна пахне по-своєму. Який твій запах?

— Їй-богу, не знаю.

— Дай руку.

Я простягнув йому руку.

Поволі й уважно він обдивився її, підніс мою долоню до носа і, розширюючи ніздрі, вдихав невидимі випари моєї шкіри. Потім перевернув руку й почав обнюхувати з тильного боку, лоскочучи мене жовтою бородою.

— Чутливий, — сказав, не випускаючи моєї руки, — відлюдкуватий, добрий, життєрадісний. Можливо, часом і нестримний.

Я вивільнив захоплену в полон руку з його пухких долонь.

Він запитав мене, чого я хочу: напою, рахат-лукуму, фруктів? Я взяв шербету, щоб розвіяти сонливість і дивне відчуття, мовби мене огортає якесь марево. Це від запахів, від тиші, від напівтемряви, від його скрадливого шепоту.

— І досі шукаєш роботи? Найкраще було б на державній службі. Не треба тобі ніяких здібностей, не перепрацьовуєшся, не боїшся, що зазнаєш збитків, а прибутків маєш стільки, скільки зумієш узяти. Але це важко. Розізлив ти їх.

— Знаю.

— Мають добру пам'ять. Образ не дарують. І не