Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Увечері до мене прийшло двоє лам, які вручили великий шкіряний мішок із мідними монетами і здивувалися, коли я не взяв грошей, а захотів отримати лише хадак, який додавався до подарунка. Пояснення, що гроші відповідають доброму запрошенню на обід, не допомогло, і лами пішли собі, однак невдовзі повернулися, несучи добрячу кількість м’яса, від якого я не міг відмовитися.

Назавтра я почав обхід у товаристві призначеного поводиря. У низьких кількакілометрових галереях, які оточували монастирський комплекс із трьох боків, було встановлено один при одному великі молитовні млини. Їх обертала сила-силенна прочан, які походжали довкола. Це механізоване моління вони раз по раз уривали, щоб уклякнути і, витягши руки, розпластатися в поросі. Часом було видно ламу, який виконував ті самі рухи, надягнувши на праву руку захисну рукавицю.

З галерей ми вийшли на ринковий майдан, куди тангути з довколишніх сіл привозили яками товари. У численних жіночих кісках висіли прикраси, які мало не сягали землі, молоді чоловіки справляли враження у своїх окантованих широкими червоними стрічками кожухах, рукав яких тягнувся в поросі. Кашкети їхні було збито назад і набакир, на грудях висіла прикрашена срібною карбівкою, коралями та іншими барвистими камінцями скринька з молитовними аркушами й розмаїтими ліками, у вусі блищало срібне кільце, на шкіряному поясі красувався величезний меч, а на ногах — червоно-зелені ботфорти. Юрба поводилася надзвичайно вороже: вона сичала, свистіла, сміялася й плескала мені в долоні — останнє теж було аж ніяк не виявом прихильності, а способом відігнати лихих духів, яких нібито несе з собою чужинець. Зненацька біля мого вуха продзижчав кинутий ззаду камінь.

Чимало храмів були двоповерхові й мали вікна з чорними шпичастими рамами, які надавали будівлі пориву у височінь. У першому відвіданому храмі було позолочене зображення сидячого Будди два поверхи заввишки. Перед ним стояв ряд декоративних речей із карбованого срібла, трохи збоку — якісь чашки (частина з них із павичими перами), далі — великий таріль, а в ньому запалений ґніт свічки у жирі і т. ін. Дах тримався на подвійному ряді колон; на них висіли вузенькі пістряві шовкові стрічки та інше ткання темних, гарних кольорів. Унизу біля вівтарних колон сиділи страхітливі бронзові леви. З даху звисали стрічки, скріплені в трубочки, що й самі видавалися масивними колонами, доки їх не хитнув вітер. У нішах задніх і бічних стін, що сягали від підлоги до стелі, було поставлено маленькі зображення Будди, яких, казали, було близько тисячі. Парадні двері мали гарно зроблене мідне позолочене окуття.

Ми завітали ще до двох храмів, але наступний замкнули в нас перед носом і не відчиняли, як ми не просили. Тут нас оточив гурт ворожо налаштованих лам. Тим часом троє старих лам ходили довкола храмів, бурмочучи молитви і перебираючи чотки. Їхні захирілі постаті в тогах скидалися на привидів, посланих стерегти двері до святилища. Наступна спроба потрапити до храму теж була невдалою. Сподіваючись утомити допитливих спостережників, ми блукали з провулка в провулок. Коли ми знову спробували щастя, нас зустріли зачинені двері, а ззаду просвистіли два камені. Ми саме переходили якийсь майдан, коли скінчилося богослужіння в довколишніх храмах. Зусібіч замурашіло вбраними в червоне ламами, і знову мене привітали свистом і шпурлянням каміння. Утім, мені вдалося зайти до одного з храмів край майдану, але коли ми вийшли звідти, натовп не розійшовся, і коли ми подалися далі, він знову рушив слідом. Проводир ставав дедалі неспокійнішим і зненацька спитав, чи не відвідаю я одного знатного ламу, який уже побував у мене напередодні. Ми, мовляв, випадково опинилися коло самих його дверей. Перш ніж я встиг відповісти, він відчинив браму, тоді моментально зачинив її, ще й замкнув на засув.

У великій, світлій і надзвичайно охайній кімнаті її господар, один із тридцяти «святих» лам монастиря, привітався зі мною й запросив сідати за довгий стіл, на лавах за яким уже сиділо чимало ченців. Господар умостився сам-один за столиком на узвишші біля задньої стіни, але це не заважало йому брати участь у жвавій розмові. Після трапези я скористався нагодою, щоб заявити протест з приводу того, як зі мною поводилися, однак через те що реакція господаря виявилася такою самою ухильною та ввічливою, як і його дрібна персона, я розсердився і попросив сказати йому, що маю на думці сідлати коня й їхати геть від ґеґена і взагалі з монастиря. Коли я вийшов на майдан, він був порожнім, і відтоді мов водою змило всю недружність із киданням каміння та іншим цькуванням.

Назавтра, 28 березня, я поїхав далі, відчуваючи все ж таки, що виробив собі якесь уявлення про Лабран. Тішило мене й те, що вдалося купити кілька цікавих тибетських речей.

* * *

Наступною метою було місто Сіаньфу, столиця провінції Шеньсі. Я не поїхав головним шляхом через Ланьчжоу, а вибрав вужчу дорогу, яка проходила через міста Таочжоу, Мінчжоу, Ніньхуань, Цзиньчжоу і Чженьнань. То була поїздка майже на 700 кілометрів. Перший денний перехід привів нас до тангутського села, де я вирішив заночувати, хоча мій проводир-дунганець запевняв, що це неможливо. Йому довелося неодноразово перелізати через мури до замкнутих будинків, аж поки нарешті після перемовин, яким, здавалося, не було кінця-краю, він домігся того, що одна брама відчинилася. У мене виникла підозра, що вибрано цей будинок навмисно, щоб мене налякати, адже на порозі стояв прокажений. Він мав такий жахливий вигляд, що я б таки подався до іншого села, якби темрява не змусила вдовольнитися тим, що є, — великою кімнатою, де мешкали ще й дві корови та кінь. Прокажений мусив іти спати надворі. Я влігся на ковдру, розстелену на двох узвишшях-кана. Удосвіта прокинувся від того, що прокажений тягнув до себе одне з них, — я проспав цілу ніч у його ліжку! Інкубаційний період прокази становить 3–10 років, тому я досить довго жив у неприємному чеканні.

А коли ввечері ми розмістилися в сараї поблизу ламського монастиря Кадія, нас оточила юрба з кількох десятків надзвичайно зухвалих лам. Я саме робив креслення, то й попросив шановну публіку дати мені спокій. Однак прохання не допомогло, і незабаром на косогорі, під яким стояв сарай, аж кишіло вбраних у червоне лам, які, коли я виходив, вітали мене кількома прицільно кинутими каменями. Щоби припинити глузування, я зробив із дробовика один постріл у повітря й відразу другий — у землю поблизу поважного лами, який саме перед тим влучив каменем мені