Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Мене неодноразово попереджали, що про дорогу, якою я їду, ходить недобра слава через грабежі. Поводирі розпрощалися зі мною, останнім зник і особистий охоронець, озброєний мечем завдовжки з нього самого, який і мав супроводжувати мене до Таочжоу. Я роздав своїм людям усе хоч трохи схоже на зброю й нещодавно придбані етнографічні експонати, зокрема тангутський меч і рушницю без набоїв та ґноту, щоб додати їм упевненості. Проте ані розбійників, ані захоплених караванів не було. Лише буря вила в безлюдній місцині, здіймаючи хмари куряви. Незабаром ми знову опинилися в приємніших краях, дорога пролягала поміж лесовими пагорбами, де оброблювані укоси ступнево сягали аж до вершин горбів. Жодного дерева не було видно в цій типовій китайській місцевості; її одноманітність побільшував густий туман, який згодом перейшов у дощ. Погана видимість укупі з жалюгідністю дороги дуже ускладнили креслення мапи. У східному Ґаньсу характер ландшафтів змінився, однак і там погода стояла така, що я не міг зафіксувати в фотографіях цю місцину, найсуворішу й наймальовничішу з побачених у цій провінції.

Я проминув Фенс’янь та деякі інші містечка. Для них були характерними більшою чи меншою мірою облуплені глиняні мури з зубчастим бруствером. Вулиці в них перетиналися перпендикулярно, як і завжди в Китаї. Одноманітна поїздка скінчилася 28 квітня в Сіаньфу, великому місті з населенням 700 000 мешканців.

Пробувши повних два тижні в Сіаньфу, я дістав змогу ознайомитися з започаткованими там реформами. Найпомітніших результатів було досягнуто в навчальній та військовій сферах. Тут було чимало і вищих, і початкових навчальних закладів, розміщених у пристойних будівлях. Шкільні бібліотеки й колекції були добре укомплектовані, на багатьох спеціальностях викладали японці. Найбільше мене здивувала наполегливість, із якою учні виконували гімнастику, маршування і муштру, — це було геть новим у Китаї. Перевага шеньської школи над ґаньсуською найкраще оприявнюється в тому, що в Ґаньсу учням платили стипендію, тимчасом як у Шеньсі вони самі мали платити за навчання.

Шеньські військові частини були з усіх поглядів попереду ґаньсуських. Я бачив їхню чітку муштру, але виникало враження, наче нове військо успадкувало від старого це захоплення парадом та інсценуванням. Казарми були охайними. Китайців туди пускали лише з особливого дозволу, а ось європейців — запросто.

Сіаньфу розташоване посеред хлібородної рівнини, яка тисячоліттями добре родить, але часом переживає і неврожаї, коли трапляється затяжна посуха чи виходить із берегів Хуанхе. Розповіді про життя в минулий голодний рік були приголомшливими. Ситуацію погіршила жадібність мандаринів; сталося так, що вони завадили народові отримати, наприклад, пожертви, надіслані з Америки для зменшення скрути. Рис, що його за розпорядженням уряду завозили з півдня, був обтяжений такими великими транспортними витратами, що його ціна підскочила донезмоги. Люди мерли з голоду, а рис гнив. Дітей тоді вбивали, а жінок продавали за безцінь.

Згідно з давніми китайськими хроніками, в часи панування династії Хань, коли Сіаньфу було столицею держави, пишнота і розкіш тут були більші, ніж деінде. Якби котрийсь китаєць, роблячи нотатки стосовно сучасного життя, змальовував своєю мовою квітів службові помешкання мандаринів із просторими подвір’ями й колонадами, їхні вояжі в супроводі вбраних у червоне вояків, які несуть клейноди, а також храми з величезними позолоченими образами, описи, напевно, теж вийшли би грандіозними, і майбутні читачі не здогадалися б, що палаци здебільшого були простими глиняними будинками, вояки — обшарпанцями, а вулиці — смердючими морями багна й пороху.

Про епоху розквіту Сіаньфу нагадували кургани в просторому полі за межами міста. У деяких імператорів були величезні могили. В менших лежали тлінні останки їхніх дружин, принців, підложниць, євнухів тощо.

З визначних пам’яток можна згадати імператорський палац, названий так тому, що 1900 року в ньому мешкала імператриця Цисі, втікши від іноземного війська, надісланого для придушення боксерського повстання. Палац був колишнім яменем віце-короля, і в ньому навряд чи існувало щось гарне, крім садка. Коли імператриця виїхала звідси, її спальню запечатали і все лишили незрушеним.

У Сіаньфу мешкало багато дунганів; мусульманська частина міста була чималенькою, і там стояли гарні мечеті, збудовані в китайському, а не в ісламському стилі.

* * *

Вирушаючи з Сіаньфу 13 травня, я вибрав дорогу через село Туньхуаньфань, щоб відвідати францисканську місію. І собор, і різні тамтешні заклади справили на мене враження — надто чернича лікарня і школи. Про жорстокість, яка панувала тут у часи боксерського повстання, і про страждання місіонерів розповідали приголомшливі подробиці.

Тепер моєю метою був Кайфен, столиця провінції Хенань, розташована за 500 кілометрів на схід. Погода стояла гарна. Дорога на чималих ділянках була настільки глибоко вторована в м’якому лесовому ґрунті, що краєвид узагалі не проглядався: від руху на ній здіймалися хмари куряви, які повисали в повітрі й оповивали дорогу жовтою млою. Поблизу Сіаньфу узбіччя були облямовані жебраками, які, стоячи навколішках у поросі або з криками біжачи за подорожніми, просили милостині. Жебрацтво іншого ґатунку практикували ієромонахи, які мешкали при дорозі. Бемкнувши в почепленого дзвона чи в металеву пластину, коли наближався мандрівець, вони змушували його прохопитися зі своїх мрій, а тоді квапливо простягали тацю.

По трьох денних переходах я дістався до підніжжя гори Хуаншань. Звідти я подався до храму Наньфень, що стояв на вершині, — уперше в паланкіні, який тут був простим дерев’яним стільцем, закріпленим на двох жердинах. На схід, південь і захід, скільки сягало око, тяглися гірські громаддя, а з півночі плинула Хуанхе двома розтоками, круто загинаючись на схід відразу по тому, як до неї долучалися води Вейхе. На другому краю річкової долини було видно кругловерхі хребти з боку Шаньсі, на півночі й північному заході розлягалася широка рівнина. У сяйві повного місяця пейзаж був надзвичайно гарним, та все ж не міг зрівнятися зі світанковими видивами, коли золоте кружало сонця повільно здіймалося з-поза оповитих тонким серпанком гір, які мінилися сірими й густо-зеленими барвами.

З Туньхуаньфаня я наперед відрядив Луканіна, який непогано навчився розмовляти китайською, разом із кіньми та більшістю пакунків до Тайюаня, столиці провінції Шаньсі. Сам я вирушив через Хенань до Чженчжоу, де проходила залізниця Ганькоу — Пекін із бічною колією до Кайфена. Я їхав на «чжау», а кухар і перекладач — легким возом.

Хенань, теж колишня столиця держави, відома своїми старовинними храмовими печерами. Печери з тисячами висічених у стінах скелі зображень Будди навсидячки і навстоячки справді були