Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Наближаючись 29 травня до Чженчжоу, я почув свист паротяга — просто-таки музику для вух. Незабаром я під’їхав до залізничної колії і станції. Скрізь роїлися вояки в хакі, китайці, які розмовляли поганою французькою і ходили хто в якому європейському одязі, й худорляві рикші. Усе це свідчило, що я опинився на «цивілізованих» теренах. Зручно відкинувшись на сидінні в вагоні, я проїхав решту шляху до Кайфена за дві години!

Коли потяг прибув на китайську станцію, зчинилася чималенька метушня. Посильні заїзних дворів і носії проштовхувалися до вагона тісною юрбою і заходилися буквально битися за пасажирів на очевидний посміх нічим не зайнятих глядачів. Та сама сцена повторилася перед вокзалом, де візники й рикші коло довгих рядів колясок почали шалено викрикувати й розмахувати руками.

Макадамізовані вулиці Кайфена, облямовані крамницями з великим асортиментом, справляли добре враження. Серед його 200 000 мешканців щирих мусульман, за оповідями, було 70 000 — на диво багато для такої віддалі від мусульманського світу. Від колись численної єврейської громади лишилося небагато: зустрівши дужчу китайську расу, євреї почали асимілюватися.

У царині реформ було чимало здобутків. Військо в Хенані, як я побачив, ліпше організоване і збудоване на інших засадах, ніж у раніше бачених провінціях. Крім того, там було досягнуто неабияких результатів у педагогічній діяльності. А ще йшла ефективна боротьба зі зловживанням опію. Опійні засіви зменшилися на третину, кількість крамниць із правом продавати цю отруту було набагато знижено, і я не бачив опійних люльок та іншого приладдя. Для чиновників саме встановили двомісячний термін, по закінченні якого вони мусили вибирати: або посада, або опійна люлька. У Кайфені навіть створили оздоровницю для тих, хто палить опій.

З визначних пам’яток можна згадати тепер уже покинуті іспитові зали — довгі паралельні ряди схожих на повітки будівель із «закутами» загалом для 10 000 іспитників. Такі зали існували в кожній провінції. З’явилися вони досить нещодавно, коли не існувало шкіл, але для того, щоб піти в чиновники, треба було скласти іспит і здобути певний рівень освіти. Про повагу до цього іспиту свідчить те, що коли його успішно складав син, батько теж не хотів пасти задніх і йшов учитися. Справою честі вважалося здобути цей навчальний ступінь навіть перед смертю.

5 червня я виїхав з Кайфена, зробив пересадку в Чженчжоу і сидів тепер щасливий, хоч потерпаючи від задухи, в потязі Ганькоу — Пекін. Найбільша цікавинка у дорозі — переїзд через Хуанхе трикілометровим залізничним мостом. Вода стояла низько, однак місцеві казали, що її рівень міняється так швидко, що іноді досить півгодини, аби перетворити річку на клекітливе море. Розповідали, що об опори моста щороку розбиваються багато джонок, які потім грабують принагідні розбійники.

Я міг собі уявити, які водні маси спроможна нести до моря широка Хуанхе крізь вутлі дамбові споруди. Коли вода максимально прибуває, річка тече на кілька метрів вище від рівнини, і якщо дамби не витримують, затоплює величезні терени. Китайці небезпідставно назвали її Лихом Китаю. У її басейні знищено всі ліси, тому дощова вода змиває лесовий ґрунт у річку, і її дно безперервно підіймається. Таким чином, точиться постійна боротьба між водою й дамбовими спорудами. Крім того, на схилах, із яких розмився орний шар ґрунту, неможливо нічого вирощувати. Для боротьби з повенями можна було б засадити береги лісом, якби китайці не ненавиділи ліс, який зменшує площу орної землі. Власне, в Китаї я не бачив нічого схожого на ліс. Дерева були самотніми і, здавалося, марно видивлялися для себе товариство.

Одноманітна поїздка залізницею на північ рівниною, яка утворилася, коли в гирлі Хуанхе нашарувався принесений нею лесовий ґрунт, тривала. Власне, місце впадання річки в море дедалі більше переміщувалося на схід. Одного разу потяг зупинився посеред поля, і з нього вийшли чоловіки з особистої охорони одного мандарина. Вони попрямували слідом за своїм паном, а за ними підійшла й решта вояків. На безпечній віддалі од потяга процесія утворила замкнуте коло навкруг високопоставленої особи. Невдовзі всі покрокували назад у зворотному порядку.

Пополудні потяг зупинився на станції Цзаньтефу, де пасажири були змушені висідати, щоб пошукати собі нічліг у місті за неповний кілометр від станції. Мене ґречно запросили переночувати на околиці в будівлі французької залізничної управи. Вечір минав весело, з музикою і співами, в товаристві двох французів і одного італійця. Перша почута за два роки пісня врізалася в пам’ять, і мені досі причувається, як француз під акомпанемент гітари тихо співає оцей шматок:

Elle est jolie! C’est la fille

d’un mandarin très haut placé.

C’est pourquoi sur sa poitrine

elle a deux petites mandarines.

Назавтра вранці я поїхав далі і ввечері прибув до Тайхуаня, де мене зустрів Луканін із кіньми й пакунками.

Чудові макадамізовані вулиці, якась подоба публічного парку і багато добре доглянутих будівель на тлі квітучої зелені робили Тайхуань надзвичайно привабливим містом. Це враження побільшували палаци багатих мандаринів, а також старі храми з сяйливо-зеленими й червоними дахами. Одним із найгарніших був Чжень-гуа-міао. Ще до одного храму плинули хворі, щоб отримати рецепт, виписаний самими богами. Коли священик давав у руку хворому келих із кількома паличками з ієрогліфами, той уклякав перед вівтарем і трусив келиха, поки з нього не випадала одна з паличок. Священик витлумачував ієрогліфи, а тоді відривав від пожовклих рецептів, почеплених великими пачками на стіні обабіч образа. З цим документом у кишені хворий уже простував до аптеки.

Під час боксерського повстання в місті чинилися жахливі трагедії. Обіцяючи захист, тодішній губернатор заманив у пастку 35 протестантських місіонерів (чоловіків та жінок), а також двох католицьких єпископів і 10 черниць та ченців. Їх замордували в губернаторському залі суду. Жертви були недаремними, адже на руїнах знищених осель мучеників виросли церкви, школи й лікарні, і їх грандіозна діяльність на благо китайців повним ходом викорінювала ксенофобію, що трималася на забобонах і незнанні. Щоб спокутувати свою причетність до різанини, уряд пожертвував кошти на будівництво університету, який очолювали європейці. Цей виш випускав щороку 250 китайців.

У реформаторстві та його результатах убога Шаньсі, як я помітив, значно відстає від сусідньої провінції Хенань.

У тайхуанському виші я зустрів Нюстрема, викладача шведського походження, чию приязнь і гостинність згадую з вдячністю. Д-р Нюстрем був добре обізнаний із життям у Китаї й неоціненно мені допоміг.

На аукціоні я продав коней і