Читати книгу - "Лицедії, Сомерсет Вільям Моем"

— Так, тут і справді чудово. Типовий лондонський пейзаж! Не можна очей відірвати.

Юнак стояв поруч, і вона повернулася до нього. Він обійняв її за стан і поцілував просто в губи. Для неї це була така несподіванка, що вона вкрай розгубилася, і їй навіть на думку не спало опиратися. Губи його були м’які, і від нього всього віяло якимсь чарівним — так-так, чарівним ароматом юності. Але те, що він дозволяв собі зараз, було просто безглуздя! Він розсував її губи кінчиком язика і обнімав її обома руками! Вона не гнівалася за це на нього, але сміятися їй теж не хотілося, і взагалі в ту мить вона не знала, що відчуває. Раптом Джулія помітила, що він легенько тягне її за собою, все ще припавши губами до її уст, відчула, як пашить його тіло — немов всередині у нього палає вогонь; потім вона зрозуміла, що юнак кладе її на диван… І ось він лежить поруч з нею, цілуючи її губи, шию, щоки, очі. Серце її здригнулося від болю. Вона взяла юнака за голову й поцілувала його в губи.

За кілька хвилин вона стояла перед дзеркалом і поправляла на собі одяг.

— Подивіться, що ви зробили з моєю зачіскою.

Він подав їй гребінець, і вона причесалася. Потім наділа капелюшок. Він стояв у неї за спиною, злегка посміхаючись, і вона весь час бачила його обличчя, його блакитні очі.

— А я гадала, що ви скромніший, — сказала вона, дивлячись на його відображення у дзеркалі.

Юнак засміявся.

— Коли ми знову зустрінемося?

— А ви хочете?

— Навіть дуже.

Джулія швиденько подумала: «Ні, це абсурд, я зовсім не маю наміру зустрічатися з ним знову, і взагалі не слід було йому цього дозволяти, але тепер нічого не вдієш, треба бути з ним обережнішою, щоб виграти час. Він, чого доброго, ще почне мене переслідувати, коли я скажу, що на цьому кінець».

— Днями я подзвоню вам.

— Обіцяєте?

— Слово честі.

— Тільки не дуже відкладайте!

Хоч Джулія й не хотіла, він зійшов униз разом з нею й зупинив таксі. Вона хотіла спуститися сама, щоб прочитати прізвище над дзвониками коло дверей.

«Чорт, слід було б принаймні довідатися, як його звати».

Та їй не вдалася цього зробити. Коли таксі рушило, вона сіла в кутку і не могла стриматися від сміху.

«Тебе згвалтували, серденько. Просто взяли і згвалтували. І це в твої роки! Навіть «дозвольте» не сказали. Обійшовся зі мною, як з повією. Наче в комедії вісімнадцятого століття! Там таке роблять із служницями в корсетах і в тих смішних штуках з оборками, — як вони, до дідька, називаються? Їх надягали, щоб стегна здавалися ще пишнішими. І обов’язково в фартушку й з шарфиком на шиї. — Джулія уявила собі типовий епізод з такої п’єси й одразу ж вигадала текст:— Ах, сер, як вам не соромно обманювати бідну дівчину. Що б сказала місіс Абігейл, економка нашої пані, якби дізналася, що брат нашої пані силоміць позбавив мене найдорожчого скарбу, який тільки може мати дівчина в моєму становищі, а саме — моєї невинності?! Фе, сер, фе!»

Коли Джулія повернулася додому, масажистка вже чекала на неї — теревенила в її кімнаті з Іві.

— Де це ви були, міс Лемберт? — спитала Іві. — І що ви собі думаєте — ви ж сьогодні зовсім не відпочивали!

— Дай мені спокій!

Джулія зірвала з себе одежу і порозкидала її по всій кімнаті. Потім, зовсім гола, стрибнула на ліжко, якусь мить постояла на ньому, немов Афродіта, що виходить з морської піни, відтак лягла навзнаки і, випроставшись, завмерла.

— Що це все має означати? — спитала Іві.

— Мені так хороше!

— Якби я дозволила собі таке, то люди, певно, сказали б, що я надудлилася.

Міс Філліпс почала розтирати їй ноги. Вона терла їх дуже обережно, щоб вони розслаблялися, але не стомлювались.

— Коли ви оце влетіли до кімнати, мов вихор, — почала міс Філліпс, — мені здалося, що ви помолодшали на двадцять років. Ваші очі так сяяли, так сяяли!

— Скажіть це містеру Госселіну, — відрубала Джулія. Потім, подумавши, додала: — А взагалі я і справді почуваю себе так, наче мені двадцять два роки!

Згодом у театрі повторилося те ж саме. Арчі Декстер, партнер Джулії, зайшов до її вбиральні — хотів їй щось сказати. Вона саме скінчила гримуватися. Глянувши на неї, він здивовано вигукнув:

— Хелло, Джуліє, що це з тобою сьогодні сталося? Боже, ти сьогодні просто чудова. Тобі нізащо не даси більше, як двадцять п’ять років!

— Облиш! Коли в тебе шістнадцятирічний син, то нічого вдавати, ніби ти ще зовсім молода. Мені вже сорок шість і я ні від кого не збираюся цього приховувати.

— Що ти зробила із своїми очима? Я ще ніколи не бачив, щоб вони так сяяли.

Джулія почувала себе просто чудово. П’єса, яку того вечора ставили, — називалася вона «Пудрениця», — йшла на сцені вже не перший тиждень, але Джулія грала так чудово, наче під час прем’єри. Вона примушувала глядачів сміятися там, де вони досі ніколи не сміялися. Вона завжди грала натхненно, та цього вечора перевершила саму себе. Майкл теж був у театрі й останні дві дії дивився, вмостившись у кутку однієї з лож. Коли спустили завісу, він зайшов до її вбиральні.

— Знаєш, суфлер каже, що сьогодні вистава затяглася на цілих дев’ять хвилин. Це, певно, тому, що публіка так реготала.

— Мене сім разів викликали на сцену. Я гадала, що публіка не розійдеться до ранку.

— Ну що ж, вина в цьому тільки твоя, люба. Ніхто на світі не зміг би грати так, як ти грала сьогодні.

— Я і справді сьогодні розійшлася. Боже, яка я голодна! Що в нас сьогодні на вечерю?

— Рубці з цибулею.

— Чудово! — Джулія пригорнулася до чоловіка й поцілувала його. — Я нічого так не люблю, як рубці з цибулею.

О Майкле, Майкле, якщо ти кохаєш мене, якщо в твоєму серці є ще хоч трохи ніжності, дозволь мені випити сьогодні пляшку пива!

— Джуліє!

— Тільки одну, як виняток! Хіба ж я часто прошу в тебе цього?

—