Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

Залишок дня я провела в кімнаті, лише один раз спустилася до пізнього обіду, щоб угамувати голод і спрагу. Ні Рейдела, ні Ісіс не зустріла.

— Може, варто довірити одному з них свою таємницю? — спитала я сама, коли повернулася до кімнати. І одразу ж відмахнулася від цієї ідеї.

Принцесу Феліція знала всього нічого і скоро з нею розлучиться. Рейдел також просто напарник. Тому для відвертих розмов залишався лише Ян.

І саме він знову не поспішав до мене приходити. Чи то виволочку від начальства отримував, чи був зайнятий чимось іншим. Коротше, день для мене закінчився темним нічним небом, гуркотом грому десь далеко і стіною дощу за вікном.

Я сподівалася, що через погоду Рейдел передумає, але стукіт у двері не змусив себе чекати.

Відкривала я її з побоюванням:

— Так?

— Готова? — найманець стояв у повному одязі. За його спиною стирчала ручка меча, а на плечі висіла невелика сумка.

— Ні, — чесно зізналася я, але все ж таки пустила його всередину. — Що ми взагалі робитимемо?

— Шукати зниклих дітей, — озвався воїн, протискаючись усередину. — Ми маємо річ одного з них. Тобі ж це раз плюнути, хіба ні?

— Ну-у-у, — я зам'ялася, не знаючи, як сказати. — Справа в тому, що в мене після того укусу проблеми з магією.

О-от, відмінна відмазка!

— В якому сенсі? — Рейдел різко скинув на підлогу сумку, але та впала без стуку чи дзвону. — Ти втратила магію?

Останнє запитання він поставив пошепки і перевірив, чи щільно зачинив за собою двері.

— Не втратила, — відразу знайшлася я. — Пам'ятаєш, як у мене вогонь на руках спалахнув…

— Мев, розповідай все, — зажадав чоловік, буквально притискаючи мене словами до стіни. — Інакше я не можу тобі допомогти.

І знову цей повний підозри погляд, який не дає сказати правди.

— Я ...

— Ти через це пішла до лікаря? — нове питання, від якого не втекти.

— Так.

— І що він сказав? — Рейдел із таким натиском питав, ніби йому справді було важливо пізнати правду.

Але якщо я скажу, що насправді не Феліція, де гарантії, що він не схопиться за меч і не спробує тієї ж миті відрубати монстрові голову?

— Я... померла, — не знаю, чому я йому це сказала. Начебто знову намагалася потоваришувати з практично незнайомою людиною. — На певний час. А потім ожила. І це могло спричинити проблеми з магією.

— Так ось чому ти одразу не стала на бік Ісіс, — хмикнув воїн, склавши руки на грудях. — Але так, це тоді багато що пояснює.

— Наприклад?

— Наприклад, те, що ти змінилася, — знизав він плечима. — Не скажу, що сильно. Але щось у тобі стало іншим.

Щось? Душа стала іншою! У якому сенсі "не сильно"? Перед тобою взагалі не Феліція! Розплющ очі!

Мене настільки зачепили його слова, що я навіть не знайшлась, що сказати. З деяким трудом позбавилася бажання послати його куди подалі. І все. Слова більше не йшли.

— Гаразд, Мев, у всіх бувають проблеми, — відмахнувся найманець так, ніби я йому щойно не про власну смерть розповіла, а анекдот видала несмішний. — Зі своєю магією розберешся. Головне, принцесі про це краще не знати.

Що ж, звучить логічно.

— Дякую, — від щирого серця подякувала я, не знаючи, що ще й сказати.

— Але завдання на наші імена все ж таки записано, — продовжив говорити чоловік уже веселішим тоном. — Виходить, доведеться його виконати без твоєї магії.

— І як ти собі це уявляєш? — хитнула я головою. — Треба було відмовитись. Я просто…

— Просто не змогла тоді прийняти рішення, я тебе розумію, — хмикнув Рейдел. — Якби ти мені раніше сказала про свою проблему, може, я б і був наполегливішим.

— Скільки ти мене знаєш? — з усмішкою спитала я, сподіваючись, що це питання не прозвучить здивовано.

— Років п'ять, Мев, — розсміявся найманець, своєю відповіддю заганяючи мене в куток. — Не дарма ж ми з тобою два найкращі найманці гільдії.

Підморгнувши, він нахилився за сумкою, щоб підняти її з підлоги. А я тільки ротом зловила повітря.

П'ять років. Він знає Феліцію цілих п'ять років.

Як довго я можу приховувати від нього правду?

Це питання барабанним дробом ударило по скронях. Але я в ту ж секунду знайшла відповідь: рівно стільки, скільки часу мені знадобиться для повернення додому.

Може, день. А може ... Нi-нi-нi. Я навіть подумки не стану називатиму найбільший з можливих тимчасових проміжків. Відберу у Яна його тогу. І нехай спробує не повернути мене назад.

— Йдемо, — Рейдел кивнув у бік дверей. — Я зроблю всю роботу. Але тобі теж доведеться піти.

— Нам щось може знадобитися із зілля? — спитала я, з побоюванням зиркнувши на ті настої, які Яна на синього кита перетворили.