Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

доктора Келлета вона вчилася (здебільшого безуспішно) висловлюватися точніше. Вона скучала за їхніми затишними посиденьками по четвергах (він називав це тет-а-тет: знову французька). Уперше вона потрапила до доктора Келлета, коли їй було десять — ще зраділа, що нарешті вирвалася з Лисячого закута в товариство людини, чия увага повністю і безроздільно належить їй. Сильвія чи, найчастіше, Бріджит саджали Урсулу на потяг, а в Лондоні її зустрічала Іззі, хоча Урсулині батьки й сумнівалися, чи тій стане відповідальності заопікуватися дитиною.

(— Як я зауважила, міркування зручності, — сказала Іззі Г’ю, — зазвичай переважають етичні аргументи. Якби в мене була десятилітня дитина, то, мабуть, мені було б неспокійно відпускати її в дорогу саму.

— Але ж у тебе є десятилітня дитина, — нагадав Г’ю про маленького Фріца.

— А ми можемо його знайти? — спитала Сильвія.

— Голка в копиці сіна, — сказав Г’ю. — Ім’я фріцам легіон).

*

— Так от, я за тобою скучила, тому й попросила, щоб ти приїхала на день. Правду кажучи, я здивувалася, коли Сильвія погодилася. Між твоєю матір’ю і мною завжди був певний, як би це сказати, froideur. Мене, звісно, вважають поганим, безумним і небезпечним знайомством. Хай там як, я вирішила вирвати тебе з цієї отари, так би мовити. Ти мені трошки нагадуєш мене. — (Це добре? — подумала Урсула). — Ми можемо бути особливими подружками, як думаєш? Памела нуднувата. Теніс, велосипеди, воно й не дивно, що в неї такі дебелі литки. Très sportive, я нічого не кажу, та все ж. Та ще наука! А що ж веселощі? А хлопці, ну... на те вони й хлопці. А ось ти, Урсуло, цікава. Усі ці дивні розповіді про майбутнє. Маленька наша пророчиця. Може, тобі треба купити циганського воза, кришталеву кулю, карти таро. «Потопельник, фінікіянин-моряк» і так далі. Моє майбутнє не бачиш, ні?

— Ні.

*

— Реінкарнація, — сказав їй доктор Келлет. — Ти не знайома із цим поняттям?

Десятирічна Урсула труснула головою. Вона взагалі мало із чим була знайома. У доктора Келлета був затишний кабінет на Гарлі-стрит із панелями зі світлого дуба, товстим червоно-синім килимом і двома великими шкіряними кріслами обабіч каміну. На лікарі був твідовий костюм-трійка з масивним золотим годинничком на ланцюжку. Від доктора Келлета завжди пахло тютюном для люльки, а обличчя в нього було таке погідне, ніби він ось-ось підігріє булочку і прочитає добру казку. Натомість він просто підморгнув Урсулі і сказав:

— То ти, кажуть, здійснила замах на покоївку?

(То ось чому я тут, — зрозуміла Урсула).

Він запропонував їй чаю з пристрою, який стояв у кутку кімнати — доктор називав його самоваром.

— Я не росіянин, де там, я з Мейдстоуна, але до революції бував у Санкт-Петербурзі.

Він, як і Іззі, ставився до Урсули як до дорослої чи бодай вдавав — але на тому схожість вичерпувалася. А гіркий чорний чай можна було пити виключно з цукром і галетним печивом, що стояло на столику між ними.

Учився він у Відні («де б то ще?»), але сказав, що потім пішов власним шляхом. Він не вважав себе чиїмось послідовником, хоча навчався «у всіх. Але треба тримати ніс за вітром. Пробиватися крізь сум’яття своїх думок. Склеювати розколоте єство». Урсула поняття не мала, про що це він.

— То ти зіштовхнула покоївку зі сходів?

Як на чоловіка, який щойно говорив про ніс за вітром і сум’яття думок, питання було аж надто пряме.

— Це нещасний випадок.

Вона не думала про Бріджит як «покоївку», вона думала про неї як Бріджит. Та й було це сто років тому.

— Твоя мама за тебе хвилюється.

— Я просто хочу, щоб ти була щаслива, мила, — сказала Сильвія, домовившись про зустріч із доктором Келлетом.

— А я що, нещасна? — здивувалася Урсула.

— А ти як думаєш?

Урсула розгубилася. Вона не знала, як виміряти щастя чи нещастя. Хисткі спогади про втіху і падіння в пітьму належали світові тіней і снів — невідступно присутньому, але майже невловному.

— Ніби існує якийсь інший світ? — уточнив доктор Келлет.

— Так. Але він не відділений від нашого.

(— Вона часом говорить дивні речі, але щоб прямо до психіатра? — спитав Г’ю в Сильвії і насупився. — Вона ще маленька. Вона ж не дефективна.

— Звісно, ні. Їй просто потрібно трохи підлікуватися).

*

— І — вуаля — тебе підлікували! Чудо та й годі, — сказала Іззі. — Дивак він був, той душевний лікар. А сирну тарелю замовимо? Стілтон такий зрілий, що, здається, ось-ось сам піде додому. Чи, може, збираймося й ходімо до мене?

— Я наїлася, — сказала Урсула.

— І я теж. Тоді збираймося. Плачу я?

— У мене грошей нема, мені тринадцять, — нагадала Урсула.

Коли вони вийшли з ресторану на Стренд, то пройшли лише кілька кроків. На подив Урсули, Іззі сіла на водійське сидіння лискучої машини з відкидним верхом, доволі недбало припаркованої біля пабу «Коул-Хоул».

— То в тебе є машина! — вигукнула Урсула.

— Правда ж, красуня? Не те щоб це за свої гроші. Сідай. Це «санбім», спортивна модель. Значно краще, ніж водити швидку. І прекрасна для такої погоди. Проїдемося панорамним маршрутом уздовж набережної?

— Так, будь ласка.

— А ось і Темза, — сказала Іззі, коли річка з’явилася в полі зору. — Німфи, на жаль, усі відбули.

Стояло миле вересневе пообіддя, хрумке, як яблучко.

— Лондон прегарний, що не кажи, — сказала Іззі.

Вона водила, як на трасі у Бруклендсі. Це і лякало, і заворожувало. Проте раз Іззі пережила війну, то на набережній Вікторії, мабуть, тим паче не постраждає, — постановила Урсула.

На під’їзді до Вестмінстерського мосту довелося сповільнитися: дорогу перекрила здебільшого мовчазна демонстрація безробітних. Один плакат повідомляв: «Я воював за кордоном». Інший — «Голодний, хочу працювати».

— Вони такі покірні, — відмахнулася Іззі. — У цій країні ніколи не буде революції. Чи нової революції. Стяли голову одному королю й відтоді спокутуємо вину.

Обшарпаний чоловік підійшов до машини й гукнув щось — Урсула таких слів не знала, але загальний зміст був цілком зрозумілий.

— Qu’ils mangent de ία brioche, — пробурмотіла Іззі. — Ти ж знаєш, що вона насправді цього не казала? Ну, Марія-Антуанетта? На неї звели наклеп. Не вір усьому, що кажуть. Більшість — брехня, чи в кращому разі напівправда.

Складно сказати,