Читати книгу - "Богун, Яцек Комуди"

висіли коштовні килимки: адзямські, диванські, килимові, шовкові та перські. Їх було стільки, що Дантез майже не схопився за голову, оскільки на звичайні дерев’яні стіни було викладено правдивий скарб. В очі француза, не привиклого до таких достатків, бив золотий блиск оздобних шабель, буздиганів та гончарів, вірменок та ординок в піхвах, інкрустованих бірюзою та смарагдами, польських чорних шабель в більш скромних, бо прикрашених тільки сріблом піхвах; від чисто золотих, управлених дорогоцінним камінням чеканів та надзяків, бунчуків, увінчаних султанами з кінського волосся, картин та свічників.

А на викладеному турецькими килимами полові стояли столи, накриті трьома скатертями, за якими засідала, пила, їла та бавилася шляхта. Панове-браття були добре підпиті. Бенкет тривав своїм чином: вєнгжин і мальвазія, мед-липець та горілка лилися веселими струменями до бездонних горлянок та черев.

Дантез ледве пробивався крізь юрбу гербової братії та слуг, що наливали хазяям келихи, та дуже часто підкрадали їжу зі столу, відпивали з панського келиха, які сварились та ображали один другого. Оточений багато одітою юрбою, одітий у скромний чорний вамс та шкіряний колет звичайного рейтара, француз чув себе звичайним міщанином, сірим зайцем по відношенню до багато прикрашених павичів. Приголомшений, він оглядав несамовите багатство польських панів-братів, на шляхтичів, одягнених в малинові, жовті та зеленкуваті делії, обшиті хутром вовків, білок, соболів, рисей та тигрів, що покривали багато прикрашені жупани, що іскрилися інкрустованими дорогоцінностями ґудзиками, атласом, шовком та дамастом, на підбиті хутором кунтуші з закинутими за спину рукавами-вильотами, на багаті шапки, оздоблені перами чаплі та підвісами, що коштували, на око, з пару сел… Весь цей одяг, ті кольори, хутра та матерії були настільки дико красивими, що у нього складалося враження, нібито він опинився десь в давній Персії, Скіфії чи Сарматії. Але ж враження це зникало, коли він дивився на власників цих багатих речей. То не були варварські обличчя сарацинів чи диких язичників, але веселі, щирі, шляхетські рожі, позначені шрамами-пам’ятками, винесеними з минулих пиятик та сварок, оздоблені густими бровами та вусами. Якби Бертран зайшов до трактиру в далекій Франції або ж в Нідерландах, напевне б його оточували печальні та невдоволені обличчя німчури, що потягала мілкими глотками вино з келихів; багатих міщан та трусливих шевальє в напудрених перуках; людей холодних та витончених, що цідили слова скрививши рота та пильнуючи, щоб, не дай Боже, не уронити ні краплі з келиха чи не впасти в п’яному сні під стіл. На щастя, він знаходився в Речі Посполитій, тому його оточували багрові та грубуваті обличчя польської шляхти, а у вуха били пияцькі співи та крики. Він бачив обличчя, назначені шаблею, синяками та слідами від опіків порохом; рум’яні чи бліді, оздоблені червоними від пияцтва носами, з гультяйським блиском в очах. Русяві чи темні підголені чуприни, буйні вуса — часом і нерівні, бо підбриті сусідом чи конкурентом до панни. Обличчя почтиві та от варті, п’яні та веселі, але ж, над усе — щирі аж до болю зуба, вибитого чеканом чи розбитого рукояттю шаблі.

— Ваші милості, гостя спроваджую! — крикнув гайдук, що вів Дантеза, шляхтичам, які сиділи на кінці столу. — Пан Німець-Мімець на дворі мокнув, бо ж певне не знав, що таке польська гостинність.

— Гість в дім, Бог в дім! — скрикнув молодий шляхтич, одягнений у вогненно-червоний жупан, що запинався чи не на сотню діамантових ґудзиків, то кирею з шитим золоченою ниттю застібанням. Його чоло оздоблював темний шрам, що перетинав ліву брову. — Вітай же, пане-брате, в наших скромних порогах. Сідай і випий з нами.

Бертран, для якого ці слова були несподіваними, зірвав з голови капелюха і низько вклонився.

— Ваші милості вибачать. Моє ім’я — Енгверранд де Куртресі, — гладенько збрехав Дантез, — Кавалер його королівської величності Людовика Сонця…

— Здоров’я мил’с’даря! — в один голос скрикнули найближчі шляхтичі.

— Так налийте ж йому, налийте!

Швиденько Бертранові в руки ткнули солідний кубок, наповнений шляхетним токайським. Дантез з жахом побачив, що у келиха немає ніжки — чи то на стіл його не було як поставити.

— Мої панове-браття! — скрикнув молодий шляхтич. — За здоров’я нашого достойного компаньйона з далекої Франсеї!

— Здоров’я! Здоров’я!

— Пий до дна!

Шляхтичі почали підводитися з своїх місць з окриками «віват!», п’ючи за здоров’я Дантеза.

Француз оцінив вміст келиха. На око там було десь з чверть гарнця[76] рубінового напою.

— Ну, пане-брате, покажи, що ти француз! До дна! До дна!

Дантез приклав кубок до вуст. А потім із відчаєм почав заливати токайське до горла. Старі п’яниці підбадьорювали його криками. Коли, ледь живий, він осушив начиння до дна, озвалися веселі крики «молодець!».

— Випив, випив, нічого не залишив!

— Хай його пан Ісус дітками так благословить!

— Пане-брате, а дай же ж тебе обійняти! — скрикнув молодий шляхтич, схоже, господар всього цього бенкету, і обхопив Дантеза у поясі. — Я — Михал Станіславський, галицький поручник!

— Дай-но і я тебе обійму! Сам я — Самуель Швірський, товариш з хоругви Його Милості Любомирського.

Дантез завмер. Швірський ішов йому назустріч з відкритими обіймами. Десь з хвилину вони стискали один одного. Вбивця і його жертва. Бертран почув, як крізь тіло проходить холод. Він не знав, що сказати. Жодне слово не проходило скрізь стиснуту горлянку.

— Здоров’я вашої милості, — підняв свій кубок Швірський. — А підсідай до нас, пане солдатику! Дозволь представити тобі решту компанії!

— З милою… з усім моїм бажанням, — видавив з себе зблідлий Дантез.

— Це сидить його милість пан Ян Одживольський, перший полковник Речі Посполитої. Тебе, кавалере, ще й на світі не було, коли він під Дмитром Самозванцем з московськими курвиними синами воював!

За столом сидів старець зі свіжим, але нахмуреним обличчям, оздобленим білою бородою. Він підняв свій кубок, коли француз низько поклонився йому.

— А ось це — пан Пшедвоєнський, підстолій цєхановський.

Швірський указав на вусатого шляхтича з веселою, щирою мазовецькою пикою, вдягненого в жупан з парчі, підперезаний шовковим поясом, за яким стирчав турецький кинджал. Настільки великого рубіну, як той, що був закріплений в його рукояті, Бертран не бачив ніколи в житті.

— А ось це і пан Ліщиньський, познанський підкоморій. Видатний компаньйон для випивки. Але ж, якщо десь в тебе є дівка,