Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Усе буде, як за покійної матері, коли нашими маєтками керував Маланья.

Поки я наглядатиму за млином, управитель крастиме врожай з ланів, а як візьмуся стежити за управителем, мірошник тим часом переполовинить борошно. Отак управитель і мірошник з обох боків наче розгойдуватимуть гойдалку, а я, поміж ними, гойдатимусь собі на втіху.

А чи не ліпше буде дістати з заповітної тещиної скрині якийсь із старих костюмів Франческо Антоніо Пескаторе (вдова зберігає ті костюми в камфорі й перці, ніби священні реліквії), напнути його на Маріанну Донді й відпровадити її в Стіа — нехай наглядає і за мірошником, і за управителем?

І моїй дружині сільське повітря безперечно піде на користь. Правда, з появою тещі листя на деяких деревах може пожухнути, а пташки оніміють, однак джерело, сподіваюся, не пересохне. А я лишуся самотою бібліотекарем у Санта Марія Ліберале».

Отак я собі міркував, а поїзд тим часом мчав уперед.

Тільки-но я заплющував очі, як переді мною з жахливою чіткістю поставала тяжка картина: на алеї мертвий юнак, що здавався таким маленьким і тихим під розкішними деревами, оповитими ранковим туманом. Тоді я намагався переключити уяву на інше видиво, не менш страхітливе, та хоч не таке криваве: згадував тещу й дружину. Тішився, уявляючи сцену зустрічі з ними після тринадцяти днів мого таємничого зникнення.

Я був певен (здавалося, бачив наяву), що вони обидві при моїй появі напустять на себе якнайзневажливішу байдужість. Знехотя глянуть у мій бік, ніби питаючи: «Ти знову тут? І не скрутив собі в’язів?»

Мовчать вони, мовчу я.

Але трохи перегодом вдова Пескаторе неодмінно почне поливати мене жовчю, дорікаючи за службу, яку я, певно, втратив.

Справді, ключі від бібліотеки були в мене, отож, почувши про моє зникнення, поліційна управа, можливо, розпорядилася висадити двері. Не знайшовши в каплиці мого тіла і не маючи про мене жодних звісток, чиновники муніципалітету, може, й чекали мого повернення три, чотири, п’ять днів, найбільше — тиждень, а тоді віддали мою посаду якомусь іншому гультяєві. От і спитає теща, чому я, мовляв, тут розсівся? Знову через свою власну дурість викинутий на вулицю. Отак мені й треба! Дві нещасні жінки не зобов’язані утримувати ледацюгу, каторжника, який з дурного дива зникає казна-куди і від якого можна чекати всіляких вибриків, і так далі, і таке інше.

Я мовчу.

Обурена моєю зневажливою мовчанкою, вдова Пескаторе щохвилини лютішає, її жовч хлюпає, кипить, а я мовчу!

Нарешті виймаю з нагрудної кишені свій гаман і кладу на стіл одну за одною тисячні банкноти: ось, ось, ось і ось…

Теща й дружина повилуплювали очі, пороззявляли роти.

А потім:

— Де ти їх накрав?

— Сімдесят сім, сімдесят вісім, сімдесят дев’ять, вісімдесят, вісімдесят одна; п’ятсот, шістсот, сімсот; десять, двадцять, двадцять п’ять; вісімдесят одна тисяча сімсот двадцять п’ять лір і сорок чентезімо в кишені.

Спокійно збираю гроші, кладу їх у гаман і встаю.

— Ви не хочете, щоб я жив з вами? Ну що ж, вельми вдячний! Я піду. На все добре!

Я аж засміявся, уявивши цю сцену.

Мої супутники поглядали на мене і теж нишком підсміювались.

Тоді, аби прибрати суворішого вигляду, починаю думати про своїх кредиторів. Доведеться віддати їм ці банкноти. Приховати грошей не зможу. Бо й сам не скористаюся ними.

Не дадуть мені ті собаки пожити собі на втіху. Щоб повернути свої права на млин у маєтку Стіа і на прибутки з нього, доведеться заплатити й властям, а вони вже злуплять з мене борги удвічі, не інакше. За млин теж здеруть удвічі більше, а то чекати їм сплати боргів бозна-скільки років. Хоча тепер, як запропоную їм готівкою, то, може, й залагоджу все куди вигідніше. І я заходився підраховувати:

«Стільки ось тому сучому синові Реккйоні, стільки — Філіппо Брізіго (а з яким задоволенням оплатив би я витрати на його похорон: перестав би він принаймні пити кров з бідняків!)… Стільки-то Чікіно Лунаро, турінцеві, стільки-то вдові Ліппані… Кому ще? Еге, кредиторів до біса! Марготтіні, П’єна, Боссі… Оце й увесь мій виграш!

Та хіба я для них вигравав у Монте-Карло? Як прикро, що в останні два дні мені не поталанило! Коли б не програв, став би знову… багатим! Багатим!

Тепер я так тяжко зітхав, що мої супутники засміялися, не криючись. Але я не міг заспокоїтись. Вечоріло. Попелясто-сірі сутінки підсилювали нестерпну тугу.

На першій італійській станції я купив вечірню газету, сподіваючись, що читання приспить мене. Розгорнув її і при світлі електричної лампочки почав читати. На втіху читачам повідомлялося, що замок Валенсі, вдруге пущений з аукціону, дістався синьйорові графу де Кастеллане за два мільйони триста тисяч франків. Площа прилеглих земель — дві тисячі вісімсот гектарів. Це найбільший маєток у Франції.

«Майже такий, як Стіа…»

Я довідався, що німецький імператор прийняв опівдні в Потсдамі марокканську місію, і на прийомі був присутній статс-секретар барон Ріхтофен. Потім місію було представлено імператриці й запрошено на обід. Ото вже понажиралися там!

Російський цар і цариця прийняли в Петергофі надзвичайну тібетську місію, котра вручила їх величностям дари від далай-лами.

«Дари від далай-лами? — подумав я собі й заплющив очі. — Що ж воно за дари?»

Мабуть, то був опій, бо я заснув. Проте діяв той опій слабенько — я швидко прокинувся від легкого поштовху: поїзд зупинився на черговій станції.

Я глянув на годинник. Вісім годин п'ятнадцять хвилин. Отже, за годинку приїду.

Газета ще була у мене в руках, і я перегорнув її, сподіваючись знайти на іншій сторінці щось краще, ніж дари далай-лами. Мою увагу відразу привернув заголовок, набраний великими літерами:

САМОГУБСТВО

Спочатку я подумав, що то про самогубство юнака в Монте-Карло, й поквапливо схилився над газетою. Вже перший рядок, надрукований петитом, до краю здивував мене: «Нам телеграфують з Міраньйо…»

Міраньйо?

Хто ж наклав на себе руки в моєму містечку? Читаю далі:

«Учора, в суботу, 28-го, в шлюзі водяного млина знайдено дуже розкладений труп…»

Зненацька в мене потемніло в очах — здалося, ніби я побачив у наступному рядку назву мого колишнього маєтку. Оскільки читати дрібненький шрифт одним оком мені було важко, я встав і підійшов ближче до світла.

«…розкладений труп. Сам млин — у маєтку Стіа, на відстані близько двох кілометрів від нашого міста. Коли на місце прибули судові чиновники та інші службові особи, труп