Читати книгу - "Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса"

чудова новина, і вона підтвердила, що я на правильному шляху. Я глянув на сонце — воно вже хилилось до заходу. Я зважив, що менш аніж за годину воно буде точнісінько над верхівкою старого дуба. Одну з умов обряду буде виконано. Тінь від береста, вочевидь, служила продовженням тіні від дуба, інакше орієнтиром був би стовбур. Таким чином, залишалося з’ясувати, куди падала тінь від верхівки береста, коли сонце стояло точно над дубом.

Усе виявилося не таким уже й складним. Я вирізав кілочок і прикріпив до нього довгу мотузку з вузлом на кожному ярді. Потім узяв два трифутові коліна від вудилища і повернувся разом зі своїм клієнтом до того місця, де раніше ріс берест. Сонце якраз торкнулося вершечка дуба. Я поєднав вудилища, одержав приблизно шість футів, виміряв довжину їхньої тіні, яка дорівнювала дев’яти футам, і відзначив її напрямок.

Отже, якщо палка завдовжки шість футів давала тінь у дев’ять футів, то дерево заввишки шістдесят чотири фути дало б тінь завдовжки дев’яносто шість футів. Напрямок тіні, звісно, збігався. Я відміряв на землі потрібну відстань і майже вперся в стіну будинку. На цьому місці я увігнав у землю кілочок. Захвату моєму не було меж, Ватсоне, коли у двох дюймах від моєї позначки я побачив невелике заглиблення в землі. Це був знак, зроблений раніше Брантоном.

Із цієї точки я почав відлік кроків, звіряючи напрямок зі своїм кишеньковим компасом. Двадцять кроків мені довелося пройти паралельно до стіни. Це місце я теж позначив кілочком. Потім, уважно стежачи за стрілкою компаса, я зробив десять кроків на схід, потім чотири на південь і опинився прямо перед старими дверима. Тепер належало зробити два кроки на захід, а це означало, що мені доведеться увійти до устеленого кам’яними плитами коридора. Це й було місце, вказане в документі.

Ніколи ще я не відчував такого гіркого розчарування, Ватсоне. Мені навіть здалося, що я неправильно розтлумачив зміст обряду. Промені сонця проникали в коридор крізь відчинені двері, і мені було видно, що стерті сірі плити підлоги щільно підігнані одна до одної та намертво зцементовані. Ніхто не зсував їх із місця від часів забудови. І слідів діяльності Брантона тут не було. Я постукав по плитах — ніяких заглиблень або порожнеч під ними не було. На щастя, Масгрейв, який почав розуміти сенс моїх дій і перебував у такому самому збудженні, як і я, вихопив із кишені документ і зазирнув у нього.

«Потім униз! — закричав він. — Ви забули, що потім — униз».

Я ж думав, що доведеться копати, але відразу ж зрозумів, що помилявся.

«Тут унизу є підвал?» — запитав я. «Так, такий же старий, як і сам будинок. Ці двері ведуть туди».

Ми спустилися крученими сходами, мій супутник запалив ліхтар, що стояв на діжці в кутку. І відразу ж стало зрозуміло, що це саме те місце і що тут зовсім недавно хтось побував.

Підвал використовували для зберігання дров, полінами було завалено всю підлогу, але в центрі хтось розчистив вільний простір. На одній з важких кам’яних плит підлоги виднілось іржаве залізне кільце з прив’язаним до нього вовняним шарфом у дрібну чорно-білу клітинку.

«Дивіться! — закричав мій клієнт. — Це шарф Брантона. Що цей негідник міг тут робити?»

Про всяк випадок із місцевої дільниці викликали двох поліціянтів, і лише після цього я взявся за шарф і спробував підвести кам’яну плиту, але зміг лише злегка зсунути її з місця. Довелося скористатись допомогою одного з констеблів, щоб підвести й відтягти плиту вбік. Під нею відкрився темний отвір. Усі ми з’юрмилися над ним, а Масгрейв опустив униз ліхтар.

Перед нами відкрилася невелика квадратна камера розміром чотири на чотири фути й завглибшки футів сім. Біля однієї зі стін стояла обкута міддю скриня. Віко її було відкинуто, в замковому отворі стирчав той чудовий старовинний ключ, який ви, Ватсоне, бачите зараз перед собою. На скрині лежав товстий шар пилу, стінки його поточили хробаки, а кути затягла сиза цвіль. На дні скрині ми знайшли декілька ось таких залізних кружечків. Більше в ній нічого не було.

Проте тієї миті нам було не до скрині, тому що наші очі уп’ялися в те, що виявилося поряд із нею. Це було тіло чоловіка в чорному костюмі. Він сидів навпочіпки, звісивши голову всередину скрині й розкинувши руки, ніби обіймаючи її. Через таку позу обличчя його налилося кров’ю, спухло й посиніло до такої міри, що впізнати його було неможливо. Лише після того, як чоловіка витягли звідти, за зростом, одягом і волоссям мій клієнт зміг упевнено сказати, що це зниклий дворецький. Помер він кілька днів тому, але на тілі не було ні ран, ані синців, які могли б пояснити причину такої страшної смерті. Отже, ми майже не наблизилися до розв’язання головної задачі.

Зізнаюся, Ватсоне, я був дещо спантеличений перебігом розслідування. Розраховував, що все стане на свої місця, тільки-но вдасться знайти місце, на яке вказував обряд. Але навіть після цього залишалося незрозумілим, яку таємницю предки мого клієнта оберігали так ретельно. Так, ми з’ясували долю Брантона, але тепер належало зрозуміти, яким чином спіткало його таке нещастя та яку роль відіграла в цьому зникла дівчина.

Ви знаєте, що я роблю в таких випадках, Ватсоне. Я ставлю себе на місце іншої людини і намагаюсь уявити, як вона вчинила б у тому чи цьому разі. Тут справа спрощувалася тим, що Брантон мав неабиякий розум, а тому не треба було, висловлюючись мовою науки, враховувати погрішності. Він знав, що десь сховано щось цінне. Визначив місце і з’ясував, що камінь, який затуляє вхід, дуже важкий і його не вдасться зсунути без сторонньої допомоги. Запросити чужу людину він не міг, це було дуже небезпечно. Але до кого ж звернутися? З Рейчел Гоуллс у минулому його пов’язували довірливі стосунки. Чоловіки рідко усвідомлюють, що якщо ставитися до жінки зневажливо, то її коханню настає край. Отже, Брантон намагався б помиритися з колишньою коханою, щоб скористатись її допомогою. Разом вони прийшли б уночі до підвалу й змогли зсунути кам’яну плиту.

Навіть якщо їх було двоє, підняти важку плиту непросто. Як же вони полегшили собі завдання? Можливо, так, як учинив би я сам. Я повернувся й почав уважно оглядати поліна, що валялись у підвалі. Майже відразу я знайшов те, що шукав. Одне з полін, ледь чи не в три фути завдовжки, мало на кінці чіткий відбиток. Поряд лежало