Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

Чи от жінка, що волала своєму невидимому супутникові:

— А що, як я не хочу! А що, як я, бля, просто не хочу!

Жінки з кульками й чоловіки з картонками тягають свої манатки з одного місця на інше, постійно в русі, ніби від того, де вони будуть, щось зміниться. Он чоловік, загорнутий в американський прапор. Он жінка з геловінівською маскою на лиці.

Он чоловік у порваному пальті й черевиках, підв’язаних дрантям, несе досконало відпрасовану білу сорочку на вішаку, досі загорнуту у пластиковий пакет із хімчистки. Он чоловік у діловому костюмі, але босий і з футбольним шоломом на голові. Он жінка, в якої одяг з голови до п’ят вкритий значками до президентських виборів. Он чоловік, що блукає, закривши обличчя руками, істерично ридає й весь час повторює:

— Ні, ні, ні. Він загинув. Він не загинув. Ні, ні, ні. Він загинув. Він не загинув.

Бодлер: Il me semble que je serais toujours bien là où je ne suis pas. Інакше кажучи, мені здається, що я завжди буду щасливий у тому місці, де мене нема. Чи геть у лоб: хай би де я був, я не можу там бути собою. Чи й узагалі, піймаймо корову за роги: Будь-де, аби геть із цього світу.

Звечоріло. Квінн закрив червоний нотатник і поклав ручку в кишеню. Він хотів іще подумати про написане, але зрозумів, що не годен. Його оповивало м’яке, аж солодке повітря, ніби не з цього міста. Він підвівся з лавочки, потягнувся й рушив до телефонної будки, звідки знову подзвонив Вірджинії Стіллман. Тоді пішов повечеряти.

У ресторані він зрозумів, що прийняв рішення. Воно вже оформилося у нього в голові, він просто цього не розумів. Тепер він збагнув, що короткі гудки — ​не випадкові. Це знак, що не можна уривати зв’язку з цією справою, хай би як хотілося. Він хотів додзвонитися до Вірджинії Стіллман і сказати, що умиває руки, але доля розпорядилася інакше. Квінн спинився, щоб про це подумати. Чи конче треба розкидатися словом «доля»?

Це пафосне слово, старосвітське. Та все ж, що довше він про це думав, то більше розумів, що саме це й хоче сказати. Себто, може, й не це, але ближчих слів не було. Це — ​як невидимий підмет у фразах штибу «дощило» чи «споночіло». Що це дощило? Можливо, стан речей в цілому, той стан присутності — ​полотно, на якому розгортаються всі події світу. Точніше окреслити його неможливо. Може, точних відповідей Квінн і не шукав.

Отже, доля. Він собі може думати, що хоче, і бажати, що хоче, ось тільки вдіяти нічого не може. Він погодився на пропозицію, й тепер не може перекреслити те «так». Це значить тільки одне: треба йти далі. Інших варіантів нема. Або так, або так. І байдуже, чи йому це подобається.

З Остером це, звісно, помилка. Можливо, колись у Нью-Йорку й був приватний детектив із таким іменем. Чоловік Пітерової няньки — ​поліцейський на пенсії, отже, вже не юнак. У його часи, значить, у Нью-Йорку був такий собі Остер із доброю репутацією, й він одразу про нього згадав, коли знадобилися послуги детектива. Він зазирнув у телефонний довідник, знайшов тільки одну особу з таким іменем і припустив, що це він і є. І передав номер Стіллманам. Так сталася друга помилка. Через неполадки на лінії дзвінок надійшов йому. Трапляється. Так він і взяв слухавку, коли цей дзвінок від початку був рокований не йому. Все логічно.

Лишалася тільки одна проблема. Якщо він не зможе зв’язатися з Вірджинією Стіллман — ​а він-бо вірить, що йому не судилося з нею зв’язатися, — ​то що робити далі? Завдання — ​захистити Пітера, щоб йому й волосина з голови не впала. Яка різниця, чи Вірджинія Стіллман знає, що він робить, коли він робить, що мусить? В ідеалі, звісно, потрібно підтримувати контакт із замовником. Це — ​один із принципів Макса Ворка. Але чи це просто-таки необхідно? Яка різниця, раз Квінн робить свою роботу? Якщо й виникнуть якісь непорозуміння, то їх можна пояснити, коли справа завершиться.

Отже, далі він може робити, що вважатиме за потрібне. Вірджинії Стіллман більше не дзвонитиме. Полишить пророчі короткі гудки раз і назавжди. Тепер його ніщо не зупинить. Стіллман не зможе наблизитися до Пітера непоміченим.

Квінн оплатив рахунок, запихнув у рот ментолову зубочистку і знову рушив. Пішов він недалеко. По дорозі зайшов у цілодобове відділення Сітібанку й перевірив баланс на рахунку в банкоматі. У нього було 349 доларів. Він зняв триста, поклав готівку в кишеню і продовжив шлях на північ. На 57-й вулиці звернув наліво і дійшов до Парк-авеню. Там звернув направо і продовжив на північ до 69-ї вулиці, де вийшов до кварталу Стіллманів. Будинок виглядав так само, як першого дня. Він підняв голову перевірити, чи горить у них світло, але не зумів згадати, які вікна їхні. На вулиці стояла цілковита тиша. Машини не їздили, люди не ходили. Квінн перейшов дорогу, знайшов місце у вузькому завулку і влаштувався там на ніч.

12

Минуло чимало часу. Неможливо сказати, скільки саме. Точно тижні, можливо, й місяці. Опис цього відтинку менш повний, ніж хотілося б авторові. Але інформація скупа, й він вирішив оминути мовчанкою те, що неможливо достеменно підтвердити. Ця оповідь-бо цілковито заснована на фактах, і автор вважає за свій обов’язок не виходити поза межі достовірного й будь-якою ціною уникати небезпек вигадки. Навіть червоний записник, надійне доти джерело інформації про Квіннів досвід, викликає підозри. Ми не можемо сказати напевно, що діялося із Квінном протягом цього періоду, бо в цей момент у сюжеті він почав втрачати зв’язок із реальністю.

Більшість часу він не полишав того завулка. Коли звик до завулка, йому навіть почало здаватися, що не так там уже й незатишно, а ще в завулка була та перевага, що він прихований від сторонніх очей. Звідти він міг спостерігати, хто виходить із дому Стіллманів і заходить. Повз нього і миша не проскочила б. Спочатку він дивувався, бо не бачив ані Вірджинії, ані Пітера. Але навколо будинку постійно снували служби доставки, і він із часом зрозумів, що з будинку виходити їм узагалі непотрібно. Їм усе привозили. Так Квінн і збагнув, що вони теж окопалися й чекають у своїй квартирі, коли ж справа закінчиться.

Квінн поступово призвичаївся до свого нового життя. Постала ціла низка проблем, але він по одній вирішив їх усі. По-перше, питання їжі. Потрібно постійно чатувати, тому йому не хотілося полишати свій пункт. Катуючись думкою, що щось станеться за його відсутності, він докладав усіх зусиль, аби мінімізувати ризики. Він десь вичитав, що з 3:30 до 4:30 ранку більше людей сплять у своїх ліжках, ніж о будь-якій іншій порі. За статистикою, саме тоді імовірність, що щось станеться, була найнижча, й тому Квінн обрав цей час для закупів. На Лексінґтон-авеню, неподалік від нього на північ, був цілодобовий продуктовий, і Квінн щоранку рішуче заходив туди о 3:30 (і ноги розім’яти, і час заощадити) і купував усе, що йому знадобиться протягом наступних 24 годин. Потрібно йому було геть небагато, і з часом дедалі менше. Квінн виявив, що їжа не конче